Ідентичність українців між християнськими Сходом і Заходом як проблема їх націокультурного визначення

В Україні знаходиться географічний центр Європи, вона межує на сході з євразійською Росією. В ІХ-Х століттях, коли в українських теренах формувалося перше державне утворення – Київська Русь, коли розпочиналася велика світоглядна трансформація – християнізація русичів, суспільний й духовний розвиток Русі-України був ідентичний середньоєвропейському. Через тисячу років такого не скажеш про сучасну Україну. Проголошений курс на повернення в Європу потребує прикладання великих зусиль, в тому  числі і у світоглядній сфері. Адже ще не вичерпана дискусія про місце України між Сходом і Заходом. Є думка, що ідентифікаційною характеристикою України є визначення її як країни-містка між Сходом і Заходом. Таке положення може видаватися місійним  та бажаним певними зацікавленими церковними й політичними чинниками. Але наскільки воно відповідне українським стратегічним націодержавним інтересам?

Напевно, сподіватися зиску від наближення чи сполучення різнородних теренів, східних і західних,  випадало б тій державі, котра містить їх в рамках своїх кордонів чи бачить у жаданій сфері свого впливу, як це було свого часу з Візантією. Втім, сподівання Візантії, якщо і справдилися, то лише частково і на короткий історичний строк. Маємо зразок  творчого засвоєння проблемного візантйського досвіду. Так, символіку двоголового орла, що дивиться на схід і захід, разом з відповідними ідеологією й політикою, успадкувала від Візантійської імперії – імперія Російська, що народжувалася. Але Росія  прагнула, частково осягла, і прагне далі не об”єднувати Схід і Захід, а “збирати” їх під свою руку. Таким чином, Росія розвинула значно продуктивнішу, довгий час практично корисну міфологему, яка наголошує не на високій місії об”єднувати когось з  кимось, а цілком прагматично – на цінності ядра, котре перебирає на себе авторитет всехристиянської столиці /теорія “Москва – третій Рим, і четвертому не бути”/. І це – при тому, що якраз євразійська Росія є країною на межі Сходу і Заходу!

Щодо  України, то певні підстави для того, щоб називати її країною між Сходом і Заходом, проглядаються лише після того, як вона розташувалася між християнськими Сходом і Заходом. Говорити про східні риси української духовності – значить говорити про засвоєні  східнохристиянські її риси. Вітчутно вразливим положення між християнськими Сходом і Заходом стало для України, однак, не відразу по встановленню Константинопольської юрисдикції, а тоді, коли східнохристиянська орієнтація стала практично впливати на  пріоритети культурного спілкування українців та на їх стратегічні політичні рішення. В ХУІІ столітті ідеологи спілки з Москвою сподівалися на те, що одновірна держава буде більше рахуватися з українськими національними, духовними інтересами, ніж  західнохристиянська влада Речі Посполитої. Однак, швидко з”ясувалося, що ці надії не виправдали себе. Українці. які по утвердженню східнохристиянської самоідентифікації втратили визнання одновірності з боку католиків, не здобули його реальноно і в  Московському патріархаті, де їм насильно нав”язували московську духовність, ментальність та ідентичність. Спричинене перипетіями християнської історії України, її непевне положення між християнським Сходом /найбільшою силою якого вже фактично з ХІУ  століття була Московщина/ та християнським Заходом /абсолютною більшістю європейських країн/ визначало драматичну долю українців протягом всіх останніх століть. Сама історія довела невдячність ролі містка між двома самоцінними світами: християнськими Сходом і Заходом. Між ними назрівала і загострювалася криза українського суспільства ХУІ-ХУІІ століть, церковна зокрема. Реакцією українців на занепад церковного життя /тоді – квінтесенцією життя національного/ були якраз такі  різноспрямовані спроби його оптимізації, які об”єктивно являли собою спроби визначення між Сходом і Заходом. Час довів, що практично існували два шляхи, в одному чи іншому напрямку: єдиною реальною альтернативою рішень 1596 року /Берестейської унії  української церкви з Римом/ виявилися рішення 1654 та 1686 року, що принесли, як з”ясувалося, найдеструктивнішу для українців залежність. Таке подвоєння напрямних еволюції у сфері духовній та ідеологічній залишається поки що в Україні. Навіть в Українській Греко-Католицькій Церкві, що зорганізувалася як крок в бік християнського Заходу, існували й досі тривають змагання “восточників” та “західників”. Ці змагання могли раніше й можуть зараз прибирати шати чи сприяти латинізації чи  москвофільству, в різних формах того і другого. Але за суперечками “восточників” і “західників” в УГКЦ стояла і стоїть давня проблема всіх українців – проблема послідовного самовизначення, в тому числі й духовного, між Сходом і Заходом. Сьогодні в  політичній і почасти економічній царині спостерігається значний прогрес у пошуках українцями свого місця між Сходом і Заходом. Однак для того, щоб цей процес був незворотній та відчутно плідний для українського народу, необхідна аналогічна  активізація і в царині культурній, духовній. Тільки адекватна, природна ідентифікація українців, європейської нації, міх духовним, ідеологічним Сходом і Заходом може стати надійним світоглядним скріпленням України-суверенної держави, України-члена  європейської спільноти.

Ольга Недавня

Вихідні дані публікації: Недавня О.В. Ідентичність українців між християнським Сходом і Заходом як проблема їх націокультурного визначення // Християнство і духовність: зб. матеріалів другої міжнар. наук. конф. циклу наук. конф. «Християнство: історія і сучасність» / Редкол.: А.М.Колодний (голов.ред.) та ін. – К.: Знання, 1998. – С.199-201.

Додати новий коментар