Шляхи формування та розвитку української еліти Кременеччини у міжвоєнний період ХХ ст.

Процес формування політичної еліти України складний та дискусійний. В історії становлення волинської національної еліти ми можемо прослідкувати кілька основних періодів, які в той чи інший спосіб найбільш яскравіше відображають умови та процес становлення провідної верстви населення волинського краю.

Першим історичним етапом можна означити період Київської та Галицько-Волинської держав [3,с.39]. Наступний етап, це є українсько-литовський період до Люблінської унії 1569 р.; українсько-польський період – аж до другого поділу Речі Посполитої 1793 р.; від 1793 р. до 1917 р. в складі Російської імперії; безпосередньо 20-30 рр. ХХ ст. [5, с. 33]. Зазначимо, що особливості формування української інтелігенції Волині на початку XX ст. визначалися, насамперед, соціально-політичною ситуацією, що склалася у краї внаслідок важливих історичних подій – Першої світової війни, відродження української державності (1917–1921 рр.).

У 1918-1920 рр. територія Волині переходила від одного завойовника до іншого. 18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею і РСФРР та УСРР був підписаний мирний договір, згідно з яким сторони зобов’язувались припинити будь-які військові дії, було встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські і західнобілоруські землі відійшли до відновленої Другої Речі Посполитої. На теренах західної Волині було створено Волинське воєводство з центром у Луцьку [10, с.95]. До складу воєводства входило 11 повітів, в тому числі Кременецький [11, с.46].

Підкреслимо, що відроджена Польща мала високий в Європі відсоток національних меншин. Так, перепис 1921 р. показав, що поляки складали 69 % населення, українці − 14 %, білоруси − 4 %. Далі перепис 1931 р. спирався на мовні критерії. Польську мову як рідну декларувало 68,9 %, українську та російську лише 13,9 %, а білоруську тільки 3,1 %. Найбільший за даними перепису, відсоток українців у Речі Посполитій був у Станіславському воєводстві – 68,9 %, далі у Волинському – 68,4 %. Поляки становили там найменший у масштабі усієї держави відсоток польського населення, яке припадає на воєводство – 16,6 % [12, с.37].

Зрозуміло, що така структура національного складу населення Волині сприяла творенню власної національної провідної верстви і, в той же час, була винятково несприятливою для політики полонізації, оскільки це була територія абсолютного переважання українців.

Саме бездержавність «гальмувала» можливості української еліти виконувати свою основну функцію − політичну. Тому українським діячам прийшлось працювати в інших сферах суспільства. Саме їм фактично було закрито шлях до участі в адміністративно-управлінській сфері. Наведемо такий приклад, адміністративний апарат Волинського воєводства складався майже виключно із поляків. Так, у 1923 p. із 283 осіб, які працювали у воєводському і повітовому управліннях – 274 за національністю були поляками [13, с.22]. Отож, серед чиновників Волинського воєводства українців майже не було.

Якими ж були джерела формування національної еліти? Джерелами становлення української еліти Волині були: українські родини, освітні заклади, в тому числі і духовні, іммігранти з Наддніпрянської інтелігенції, громадсько-політичні, релігійні та молодіжні організації, національна преса та монастирі краю.

Важливим є педагогічний феномен української родини як першоджерела та основи виховання елітарної особистості, ефективного засобу формування національної свідомості, утвердження норм і цінностей української ментальності. Аналіз спогадів Ю. Шумовського«Зруйноване гніздо, чи Історія однієї священицької родини на Волині»підтверджує пріоритетність сім’ї у процесі національного виховання особистості [14].

Шумовський Юрій Федорович − археолог, православний священик родом з Волині. Його ім’я не є загальновідомим в сучасній Україні. Юрій Федорович Шумовський народився 23 березня 1908 р. в селі Мирогоща Дубенського повіту у родині священика. Навчався у Дубенській гімназії та Кременецькій духовній семінарії. Закінчив Варшавський Університет у 1934 р. У 1934-1938 рр. був делегатом з Волині до Варшавського археологічного музею. У 1938 р. закінчив археологічний факультет Варшавського університету.За часів німецької окупації Ю. Шумовський був директором Рівненського обласного музею. Після евакуації музею вчений зі своєю дружиною опинився в Західній Німеччині, потім працював з 1949 р. у Франції військовим капеланом. Юрій Шумовський став першим українським вченим, що досліджував Африку. В 1951-1956 рр. за дорученням Французького Інституту Чорної Африки в Судані провадив археологічні розкопки в Африці, був директором музею у Бамако. Опублікував нариси «Під гарячим сонцем Африки» (1956 р.). Ю. Шумовський дійсний член НТШ (з 1958 р.). В 1957 р. Шумовський залишив Африку й оселився в США. На американському континенті він був викладачем в кількох університетах, зокрема, викладав антропологію, еволюцію людства, історичну геологію, доісторичну археологію, історію культури слов’янських народів, археологію України. Найдовше він працював у Фордгамському університеті (Нью Йорк). Також брав участь в міжнародних конгресах, симпозіумах у Польщі, Сенегалі, Алжирі, США, Канаді [15, с.247].

Для того, щоб характеристика родини Шумовських була повною, подамо ще такі відомості про інших її членів, братів та сестер отця Юрія.Арсен Шумовський (1887–1967) був відомим інженером, дослідником зварювання металів. Середню освіту здобув у Рівному, а вищу, спочатку у Петербурзькому технологічному інституті, а потім у Київському Політехнічному інституті. Був мобілізований до російської армії. В грудні 1917 р. перейшов на службу до війська Генерального Секретаріату в Києві. За часів гетьмана П. Скоропадського працював на залізниці та разом у Київській Політехніці. В 1920 р. був урядовцем при головному Комісарі УНР в Житомирі[16, с.135]. За порадою професора Патона, під чиїм керівництвом він мав змогу працювати, А. Шумовський покинув Україну та прибув до Праги в 1921 р., а згодом переїхав до Польщі [17, с.151]. Найдовше працював на керівних посадах на державній фабриці паровозів у Хжанові в Польщі [16, с.137 ]. Про нього згадує у своєму творі Улас Самчук, зокрема, «Несподівано появився в Крем’янці…відомий інженер і громадський діяч Арсен Шумовський та інші…У цьому товаристві я провів цілий час до полудня. Оглядали місто…багато розмовляли» [18, с.111].

Анастасія Шумовська (1889-1985) вчителька та піаністка. Анастасія була вчителькою у духовному училищі в Кременці. Потім вчителювала в Мізочі на Волині. Олександра Шумовська (1896-1985) співачка, піаністка, композитор, педагог. Сестра Олександра закінчила Духовну єпархіальну семінарію у Кременці, а потім Блудовське Братство в Острозі, а згодом зробила шалену кар’єру співачки в Парижі. Найдовше працювала в Парижі професором консерваторії.Павло Шумовський (1899-1983) професор, доктор агрономії, дослідник-андролог. Член-кореспондент Французької Академії Наук.Петро Шумовський (1903-1966) доктор медицини. Він шкільні роки провів у м. Острозі. Будучи учнем Острозької гімназії у 1917-1918 рр., він брав участь у національно-визвольній революції, як член Січі ім. Івана Богуна [14, с. 135]. Працював лікарем в Данії, Польщі, Австрії та Англії. Любитель-дослідник української історії [16, с.137]. Він є автором монографії «Остріг», яка вийшла друком в 1964 р. в Англії, потім Канаді [19, с.203]. Родина Шумовських залишила помітний слід в історії Волині, виховавши стількох інтелігентів.

Варто звернутися до навчальних закладів Волині, в тому числі Кременця, як основного джерела поповнення інтелігенції. Під час української революції 1917-1921 рр. стало можливим відкриття української гімназії. Вона стала осередком патріотичного виховання молоді, тобто майбутньої державницької еліти. Так Міністерство народної освіти УНР погодилось на відкриття в Кременці у 1918 р. державної української гімназії [20, арк.2]. Необхідно підкреслити, що відкриття гімназії стало неординарною подією у житті краю, адже у місті не було жодного середнього навчального закладу із рідною мовою навчання. До речі, саме в гімназії стало обов’язковим вивчення української мови та історії України [21, арк.10].

Вчителі гімназії були одними із засновників вчительського союзу в м. Кременці [21, арк.44]. Цей союз на своїх з’їздах піднімав питання пов’язані з навчанням і вихованням учнів [21, арк.14]. Таким чином, діяльність цього об’єднання була важливою у гуртуванні національної освітянської еліти.Серед випускників гімназії знаходимо ім’я ще маловідомої на той час поетеси Оксани Лятуринської. Також один з найвідоміших випускників цього закладу, визначний письменник – Улас Самчук [ 8, с.31].

Кузнею волинських духовних кадрів була семінарія в Кременці. Молода генерація українського духовенства, яка виховувалась в семінарії, ще під час навчання мала змогу осягнути основи українського національного світогляду. В семінарії працювали відомі викладачі В. Біднов, М. Кобрин, Ф. Кульчинськй та інші [22, с. 67-68]. Важливу позицію у формуванні національної еліти посідали релігійні організації, зокрема, Товариство імені Петра Могили, яке працювало для захисту давніх традицій українського православ’я, видання рідною мовою богословських книг. Саме ця інституція змогла завоювати довіру православних та очолила український церковний рух.

Як вважають волинські дослідники М. Кучерепа, В. Дмитрук поштовхом до політичної самоорганізації українців, переломним моментом у політизації інтелігенції Волині, виробленні її ідейних засад стали парламентські вибори 1922 р. На відміну від Галичини, де українці бойкотували вибори, нечисленна волинська українська інтелігенція в рамках Блоку національних меншин утворила автономний Український виборний комітет Волині, Холмщини, Підляшшя і Полісся [23, с. 22]. Так відбувалось становлення політичної еліти волинського краю. Згодом, українські депутати сейму та сенату стали визнаними лідерами серед волинян. Зауважимо, що перешкоди з боку влади, особливо під час виборів, були значними. Зокрема, у виборчі комісії надсилались інструкції, щоб отримати найбільше голосів для поляків [24, арк.3]. Не зважаючи на це політична еліта вчилася захищати інтереси своїх земляків в умовах бездержавності. Її громадянська активність була зумовлена дискримінаційною політикою влади та пасивністю певної частини населення, яку потрібно було скерувати у русло енергійної діяльності.

Прикро, але необхідно відзначити й той факт, що політична еліта була розділена на різні табори, зокрема, націоналістичний, який відстоював інтереси свого народу та мав на меті здобути незалежність для нього. Це такі діячі, як С. Жук, Р. Бжеський, Б. Козубський, М. Черкавський та інші. Відзначимо, що й національні сили не були єдиними, хоча робились спроби для їх об’єднання. Так, 31 серпня 1939 р. за ініціативою УНДО було скликано спільне засідання представників УНДО, УСРП, УСДП, УНО і Фронту національної єдності, де було прийнято рішення створити Український національний провід. Однак, подальші консолідаційні заходи були перекреслені початком Другої світової війни [25, с. 13].

Другий − угодовський, який співпрацював з польською владою, відповідно підтримував політику асиміляції. До них належать, зокрема, П. Певний, С. Скрипник, Є. Богуславський, М. Тележинський та інші. До третього табору віднесемо тих, хто підтримував зовнішні сили, наприклад, комуністів. Відповідно такий розкол негативно позначався на самій еліті та послаблював її позиції в тогочасному суспільстві.

У воєводській звітності майже зовсім відсутні дані про державне інвестування або ж кредитування головних осередків інтелігенції у громадсько-культурній сфері.Відсутність фінансування значно обмежувала діяльність таких осередків. Звичайно, це не сприяло творенню національної інтелігенції. Проте, знайшлись українські провідники, які на добровільних засадах зуміли організувати їх роботу. Зазначимо, що з усіх товариств на Волині в міжвоєнний період ХХ ст. особлива роль відводилась «Просвіті», без діяльності якої був би неможливим національний поступ українців. Вона виступала рушійною силою у боротьбі вітчизняної інтелігенції за українську мову, освіту, культуру. Діяльність просвітян засвідчує готовність волинян змагатися за свої національні і громадянські права. Навколо громадських об’єднань згуртувалась українська інтелігенція. Саме для того, щоб ослабити національну еліту влада вела активну боротьбу з освітніми товариствами [26, арк.3].

Вагому роль у формуванні еліти відіграли пластунські організації. Їх діяльність була різнобічною, зокрема, пластуни відвідували загальні збори «Просвіти», виступали з гімнастичними номерами на вечорах товариства, допомагали під час проведення просвітянських свят для бідних дітей, збирали кошти на літературу для бібліотек, упорядковували могили. Саме навколо них гуртувалося чимало прихильників пластових ідей. Завдяки сприянню «Просвіти» пластовий рух швидко поширюється на Волинських землях. Протягом 1922-1924 рр. пластові гуртки виникають при гімназіях і школах в Острозі, Радивилові, Луцьку, Здолбунові, Ковелі, Рівному, Городку, Кременці і т.д. Цей процес тривав практично до початку 1930-х рр. Він не припинявся навіть за умов підпільної діяльності, коли в 1928 р. пласт на Волині заборонили [27]. Це теж була майбутня українська еліта, об’єднана навколо пластунських ідей.

З 1920-х рр. з’являється ще одне джерело поповнення еліти Кременеччини – іммігранти. Більшість із них були активними учасниками національно-визвольної боротьби і після втрати державності змушені були шукати порятунку в еміграції. Опинившись на Західній Волині, уродженці Наддніпрянської України з новими силами взялися готувати ґрунт для боротьби за майбутню державу у відносно інертному в плані політичної активності середовищі західних волинян. Наслідком їхньої діяльності стало пробудження національної свідомості населення цієї частини Волині та втягування його у вир активного політичного життя на захист національних інтересів [4, с.4]. Зауважимо, що приблизно 90 % української еміграції в Речі Посполитій у 1920-х рр. ХХ ст. складали особи, пов’язані з УНР, її державними органами [28,с.653].

Як приклад, діяльності іммігрантів на Кременеччині, назвемо одного з фундаторів дошкільної освітикраю − А. Животка.На Волинь А. Животко приїжджає в 1921 р. та зупиняється у повітовому місті Кременець.Вінпропонує цікаві методики роботи з дітьми дошкільного віку, ініціює виставки дитячих виробів тощо.Хоча українська еміграція була різнобарвною, але характеризувалася спільною ідеєю української державності. Отже, важливе значення мав і цей фактор поповнення лав національної еліти.

Підвищенню культурного рівня української еліти сприяла преса. Періодичні видання виходили у Луцьку, Рівному, Кременці, Володимирі-Волинському, Дубно, Костополі, Здолбунові.

Ще одним джерелом формування національної еліти були монастирі краю. Їх було чимало, зокрема, Дубенський, Загаєцький, Мілецький та інші [29, арк.96]. Значну роль у формуванні еліти відіграла Почаївська лавра, через церковні навчальні заклади якої пройшла частина інтелігенції міста Кременця та повіту. Адже, Свято-Успенська Почаївська лавра, яка є одним із найбільших релігійних центрів України, відіграла певну роль у розвитку освіти, причому не тільки опосередковано, через літературу, яку видавала, а й шляхом створення навчальних закладів [30, с. 117]. Серед цих шкіл, наприклад, Почаївська вища початкова школа [30, с. 138], Почаївська семикласна українська приватна школа [30, с. 142], Державна семикласна загальна школа з українською мовою викладання [30, с. 147].

Завершуючи огляд ситуації, що складалася у середовищі різних груп української інтелігенції протягом міжвоєнного періоду, слід окремо виділити ще одну її частину, яка належала теж до проводу суспільства – це науковці, літератори, діячі культури і мистецтва. Вона була найменшою за кількістю. Творча інтелігенція протягом досліджуваного періоду лише формувалася, це пояснювалося практично відсутністю на Волині спеціальних навчальних закладів мистецького спрямування. Але саме ця частина інтелігенції, займала провідні позиції у політичному, культурному та економічному житті тогочасної Волині. Представником мистецької еліти краю був живописець Олександр Якимчук. У 1921-1923 рр. він навчався живопису в приватних майстернях Варшави. У 1928 р. продовжував художню освіту в Італії. Твори: «Копання картоплі», «Млин у с. Крутнів», «Мисливець», «Зима», «Жебраки в Почаєві», «Портрет Т. Шевченка». Його твори зберігаються в Кременецькому краєзнавчому музеї. В 1925-1931 рр. він викладав у Почаївській художній школі [31]. Одночасно з роботою в майстерні О. Якимчук керував Почаївським аматорським театром при «Просвіті». Художник постійно був учасником мистецьких виставок у Львові, Кременці, Луцьку, Варшаві [32].

Як приклад, можемо назвати мистецьку діяльність Березовських. Так, на Кременеччину, після 1917 р. приїздить сім’я Березовських. Григорій Березовський, колишній актор та режисер Театру М. Садовського в Катеринославі. Він разом з дружиною у 1928-1937 рр. організували при Кременецькій «Просвіті» драматичний гурток, де ставили різні п’єси [33, с.74]. Григорій Березовський винайшов та вперше застосував багато оригінальних світлових ефектів [34, с.18].

Отже, з вище зазначеного, виникають наступні висновки.Незважаючи на те, що українці були національною меншиною в Польській державі, яка проводила супроти них асиміляційну політику, їх компактне розселення, значна чисельність і демократична конституція 1921 р. створили об’єктивні умови для їх національного розвитку та створення провідної верстви.

Міжвоєнній українській еліті були притаманні такі риси, як політична активність, патріотизм, національна гідність, колосальний запас соціальної енергії, дійсний ентузіазм та віра в побудову незалежної України. В умовах бездержавності України того часу є всі підстави говорити, що її еліта існувала. Вона не виконувала управлінських функцій, тому що не було держави, але волинська інтелігенція зуміла реалізувати себе без держави, спонукаючи українців до боротьби за свої права. Без перебільшення зазначимо, що саме національна еліта своєю напруженою працею сприяла пробудженню регіону від багатолітньої інтелектуальної сплячки, відродила властивий Волині дух незалежності.

Формування української національної еліти – одне з важливих завдань сьогодення. Як зауважує один сучасний автор В. Єшкілєв, що «…існування еліти досі визначається не як наявність, а як проблема» [35, с. 51]. Ідеологічну трансформацію суспільства в Україні має поширювати верства, яка б поєднувала у собі інтелект, духовність, патріотизм, могла бути взірцем для загалу й повести його за собою. Державі потрібна власне національно забарвлена еліта, яка є професійно відповідальною, відданою своєму народові. Потрібно відзначити й те, що елітотворчі процеси – довготривалі, як про це свідчить минуле.

Список використаних джерел

1. Павко А. І. Біля витоків формування політичних концепцій елітаризму: В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс / А. І. Павко // Український історичний журнал. – № 2. – 2008. – С.92. 2. Скакальська І. Б. Формування і становлення української еліти Волині міжвоєнного періоду ХХ ст. / І. Б. Скакальська // Зб.наук.праць НДІУ / За заг.ред. П. Кононенка. – Т.26. – К.: «Рада», 2009.– С.306. 3.          Кухта Б. Політичні еліти і лідери / Б. Кухта, Н. Теплоухова – Львів: Кальварія, 1996. – 221 с. 4.     Соловей О. Г. Імміграційні процеси на Волині у міжвоєнний період (1921-1939 рр.) дис. … канд.. іст. наук: 07.00.01 / О. Г. Соловей. − Тернопіль, 2004. 5. Марківська Л. Л. Українська інтелігенція Волині між двома світовими війнами: дис. … канд.. іст. наук: 07.00.01 / Л. Л. Марківська – Луцьк, 2003. 6. Раєвич Т. І. Український жіночий рух на Волині: (1921-1939 рр.):автореф. дис. … канд.. іст. наук: 07.00.01 / Т. І. Раєвич.– Чернівці, 2006.– 20 с. 7. Вісин І. Громадсько-освітня діяльність волинського адвоката Григорія Степури у 1920-х роках / І. Вісин // Волинь очима молодих науковців: минуло, сучасне, майбутнє: матеріали і Міжнар. наук.-практ. конф. асп. і студ. / Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк, 2007.– Т. 1. – С. 20-21. 8. Чернихівський Г. Портрети пером: статті, есе, рецензії / Г. Чернихівський – Кременець, 2001. – 346 с. 9. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ століть: соціально-політичний портрет. – К.: Либідь, 1993. – 187 с. 10. Васюта І. К. Політична історія Західної України (1918-1939) / І. К. Васюта – Львів: Каменяр, 2006. – 336 с. 11. Wojewodztwo Wołyńskie w swietle liczb i factów. – Lutck, 1929. 12. Айненкель А. Політика Польщі відносно українців у міжвоєнний період. Вибрані проблеми / А. Айненкель // Україна – Польща: важкі питання. Матеріали II міжнародного семінару істориків «Українсько-польські відносини в 1918-1947 рр.» – Варшава, 1997. – С.37. 13. Mędrzecki W. Województwo Wołyńskie 1921-1939. Ełementy przemian cywilizacijnych spotechnych i politycznych / W. Mędrzecki – Wrozław – Krakow – Gdańsk, 1988. 14. Шумовський Ю. Зруйноване гніздо, чи Історія однієї священицької родини на Волині / Юрій Шумовський. − Том 1. − США, Саванна, 1994. 15. Скакальська І. Спогади Ю. Шумовського як джерело з історії діяльності духовної інтелігенції Волині першої половини ХХ ст. / Ірина Скакальська // «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії»: Рівненський державний гуманітарний університет. Збірник наукових праць. − 2010. − С. 247. 16. Шумовський Ю. Зруйноване гніздо, чи Історія однієї священицької родини на Волині / Юрій Шумовський. − Том 3. − США, Саванна, 1994. 17. Українські інженери в світі // Вісті українських інженерів. − 1957. − Ч.2. − С. 151. 18. Самчук Улас На білому коні. На коні вороному: Спомини і враження. − Острог-Луцьк: Вид-во «Твердиня», 2007. − 423 с. 19. Войтович С. Петро Шумовський (1902-1966) / С. Войтович, Я. Бондарчук // Острозькі просвітники ХVI-ХХ ст. − Острог, 2000. 20. Держархів Тернопільської обл., ф. 351. Кременецька українська гімназія, оп.1, спр. 16, арк.2. 21. Держархів Тернопільської обл., ф. 351. Кременецька українська гімназія, оп.1, спр. 1, арк.10. 22. Рожко В. Волинська духовна семінарія (1796-2004). Історичний нарис / В. Рожко − Луцьк, 2004. − 256 с. 23. Кучерепа М.М. Волинь у міжвоєнний період (1921-1939 рр.) / М. М. Кучерепа, В. Г. Дмитрук, В.І. Прокопчук – Луцьк, 1994. 24. Держархів Рівненської обл., ф.265. 60 виборчий округ по виборах до сейму 1938 р., оп.1, спр.1. Протоколи засідань дільничих виборчих комісій, арк. 3. 25. Хруслов Б. Г. Політична діяльність Українського Національно-Демократичного об’єднання (1925-1939 рр.) .):автореф. дис. … канд. іст. наук: 07.00.01 / Б. Г. Хруслов.– Чернівці, 2000.– 20 с. 26. Держархів Волинської обл., ф. 46. Волинське воєводське управління, оп. 9, спр.446. Інформація коменданта державної поліції про діяльність «Просвіти», арк. 3.27. Зародження Пласту на Волині [Електронний варіант] // Пластовий портал. – Режим доступу: http: // www.plast.org.ua/about/history/cities/vizitivvolyn/?dest=printer. 28. Wiszka E. Emigracja ukrainska w Polsce 1920-1939 / Е. Wiszka. –Torun, 2004. 29. Держархів Тернопільської обл., ф.258 Духовний собор Почаївської лаври, оп.3, спр.358. 30. Собчук В. Почаївська лавра і народна освіта / В. Собчук // Релігія і церква в історії Волині: Збірник наукових праць.– Кременець, 2007.– С.117–152. 31. Художники − уродженці Кременеччини // Регіональний інформаційний портал Тернопільщина [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: // www.irp.te.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1138:2010. 32. Панфілова О. Почаївська малярська школа / О. Панфілова // Замок.− № 15-19. − 2011. 33. Медвєдєв С. Великий перелом / С. Медвєдєв, В. Савчук // Краєзнавчі нариси з історії Кременеччини. – Випуск 2. – Кременець, 2009. – С.74. 34. Березовський Григорій // Панчук І. Тернопільщина в іменах. Довідник / Ігор Панчук − Тернопіль, 2006. − С.18. 35. Єшкілєв В. Філософія еліти у демократичному суспільстві / В. Єшкілєв // Альманах «Молода нація».− № 3. − 1996.

Ірина Скакальська

Регіон: 

Додати новий коментар