Хто такі «кашкетники»?

Дівчата "кашкетники"Неодноразово доводилося бачити і чути про представників так званої громади «кашкетників». Звичайній людині, яка спеціально не цікавилася такими питаннями, відомо лише те, що це жителі декількох сіл, які живуть за своєрідними звичаями і носять кашкети. Але для того, щоб краще зрозуміти, що це за люди потрібно детальніше розібратися у даному явищі.

«Кашкетниками» називають представників незвичайної релігійної общини, яка проживає в селах Бучацького району (Космирин, Сновидів, Стінка, Соколів). Усі в громаді від малого до старого носять кашкети, а жінки  ходять в яскравих колірних хустках. Через це їх називають «фломастерами». Спочатку може скластися враження, що «кашкетники» – це представники певної секти, але самі вони себе такими не вважають. Самі ж віруючі себе назвали “простаками”, бо їхні життя та побут – аскетичні. Вони не користуються газом і електрикою, телефонами і автомобілями. Роботу виконують толоками – як от прання в річці або спорудження хати для молодої пари. Вони не п’ють. Не кладуть хрестів на кладовищах.

У кашкетах та хустках представники релігійної громади ходять тому, що вважають, що волосся – це слава, а славу треба прикривати. Чого хустки яскраві? Бо написано, що народ Божий має відрізнятися від світу."Кашкетник"

Засновником релігійної течії був Іван Деркач, який після Другої світової прийшов у Космирин з  Казахстану. Він був своєрідним опришком. Любив погуляти, мав позашлюбних дітей. Але згодом змінився – придумав власну віру до якої приєдналася і сім’я, а потім родина та сусіди.

Живуть «кашкетники» за Новим Заповітом. Вірять, як написано у Святому Письмі, у Бога Отця, Сина і Святого Духа. Кожен день у них починається і закінчується з молитви. Окрім «Отче наш», інших молитов «кашкетники» не визнають. Звертаються до Бога своїми словами: «Найбільше ми можемо просити, щоб Бог нам дав сили, здоров’я, працю, щоб ми заробили на кусок щоденного хліба, і жити в злагоді в сім’ї та з людьми».

По великих святах та в неділю «кашкетники» не працюють. Не дотримуються  і традицій, характерних для інших християн. У хатах немає образів, людей хоронять без хрестів та пам’ятників, а весілля взагалі не святкують. Одружуються тільки зі своїми одновірцями. За традицією громади, хлопці та дівчата не ходять на зустрічі до весілля. Після знайомства з дівчиною, яке традиційно відбувається під час родинних або сусідських зустрічей, хлопець йде до її батьків та просить у них дозволу взяти їхню дочку в дружини. Весілля в громаді не святкують – просто реєструють шлюб у сільській раді.

Ще однією «родзинкою», яка відверто дивує, є кількість дітей в родинах. Практично всі сім’ї у них багатодітні: у кожній по 8-14 дітей. У Космирині в однієї жінки народилося аж 17 дітей і це, напевно, ще не межа. Ще є цікавий випадок – троє дітей однієї матері ходять в один клас. Жінка народила в січні двійню, і до кінця року ще одну дитину.

Діти "Кашкетників"Діти змалечку навчені працювати, старші доглядають молодших, допомагають матерям. Щодо освіти дітей та спілкування з зовнішнім світом, то діти «простаків» ходять до школи, читати та писати вміють, а також граються з сусідськими дітлахами. Після закінчення дев’яти класів хлопці вже їздять по заробітках. Одинадцять класів ніхто з «кашкетників» не закінчив, в університети вони не вступають, до армії їх не беруть.

Однією працею на полях на прожиття такі родини, звісно, не зароблять. Тож «простаки» допомагають людям у селі кіньми та своєю працею. Окрім того, вони формують будівельні громади. Зазвичай, працюють на будовах – на курорті Буковель, в Івано-Франківську та Києві. Також  їздять на заробітки в район та в Тернопіль (саме їх тернополяни щодня бачать на автовокзалі). Кажуть, що робота дається легко.

"Кашкетники" працюютьЖінкам в громаді важче. Вони, так би мовити, «невиїзні». Поки дівчина незаміжня, то в основному час проводить на подвір’ї батьків. А навіть тоді, коли вже вийде заміж, повинна дбати за господарство та дітей. І в першому, і в другому випадку спілкування жінок з посторонніми чоловіками – обмежене.

Однак, поряд із такими суворими внутрішніми правилами, культура «кашкетників» тримається вже на старожилах. Молодь ще носить хустки й кашкети, але вже користуються мобільними телефонами, які заряджають у сусідів. Простий і зрозумілий, закритий світ «кашкетників» починає повільно поступатися перед натиском глобалізації, яка, наче зауваживши нарешті свій недогляд, поспішає його виправити.

Тарас Стоколоса

Додати новий коментар