Унікальні народні ікони Поділля привезли до Тернополя

О. Чернова20 червня у культурному житті Тернополя відбулася непересічна подія: краєзнавчий музей презентував унікальну виставку подільської народної ікони з приватної колекції хмельничанина Олександра Чернова.

Великомучениця у перлах, а святі – у вишиванках. У чому таємниця народної подільської ікони і чи займе вона достойне місце поруч із Волинською, Таврійською, Слобожанською, Перемишльською іконою в українському іконостасі ми дізнавалися від дружини колекціонера, а за сумісництвом – новопризначеного директора Хмельницького обласного краєзнавчого музею Лариси Чернової та куратора виставки, знаного тернопільської мистецтвознавця Віри Стецько.

  – Як виникла ідея подібної виставки у Тернополі?

- Ця виставка не була запланована у Хмельницькому музеї, але настрій був такий, що її потрібно провести. Після того, як вона у нас відбулася, ми приїхали сюди до вас. Всі зараз потребують духовної підтримки, і я сподіваюся, що ця виставка її дасть, – пояснює директор Хмельницького обласного краєзнавчого музею Лариса Чернова.

  – З моїми колегами ми приятелюємо вже давно, – розповідає мистецтвознавець Віра Стецько, –  Коли я приїхала на музейний фестиваль у Хмельницькому до Міжнародного дня музеїв, і в рамках фестивалю відкрилася виставка «Народна ікона Поділля», я відчула, що вона повинна була бути тут, у нашому краєзнавчому музеї. Таке локальне явище, як подільська ікона, вимагає більшого дослідження. Ми сьогодні вже вели мову про Волинську ікону, про Перемишльську, ми знаємо про розвиток ікони, зокрема, на Львівщині, це є Самбірщина. Але чи не вперше подільська ікона зібрана у такому контексті. Така виставка зараз дуже необхідна. Всім нам потрібно лікувати серце і душу, і я б хотіла, щоб люди приходили сюди, у Краєзнавчий музей, приводили дітей.

- Чому ви звернули увагу на народу ікону, коли заклали власну збірку?Ікони

- В давніші часи, скажімо, в радянський період, народна ікона не сприймалася з мистецької сторони. Вважалося, що це кітч, її не потрібно збирати. Її з музеїв, можна сказати, викидали, а церкви, через те, що вона неканонічна – не сприймали. І склалася ось така ситуація, коли до рук людини, яка цінує і любить мистецтво, любить не тому, що вона спеціаліст чи має мистецьку освіту, а тому, що щось, мабуть, було закладено у ній ще з дитинства, потрапляють народні ікони. Коли Саша коли побачив ці зразки, він приніс їх до музею – ікону «Богородиця і Святий Миколай». Йому сказали, що це нічого не варте. Він приніс її додому, повісив і сказав: «Мені подобається, це цікаво, я не розумію, чому її не хочуть брати до музею». Через деякий час її було знято зі стіни, і ми відчули, що дуже багато чого не вистачає, якогось тепла, якоїсь енергії, добра. Тоді Саша почав ці ікони бачити і збирати потрошку. На той час, це були 90-ті роки, їх майже ніхто не збирав. Зараз є багато заможних колекціонерів, які можуть такі ікони придбати дуже дорого.

- Я знаю навіть, що деколи навіть пані Лариса так вирішує: цього року ми також відпочивати не поїдемо, бо з’явилася нова ікона, яку треба придбати. Таке от життя колекціонерів, –  додає пані Віра Стецько.

- А хто взагалі першим почав збирати народні ікони?Одна з ікон колекції

- Мистецтво народної ікони було оцінено достойно завдяки тому, що з’явилися збирачі народних ікон, не лише в 90-х роках, – пригадує Лариса Чернова. – Були приватні колекції Івана Гончара, до перших збирачів вцілілого мистецтва у повоєнний час належить також черкаський художник Іван кулик, директор полтавського музею Кім Скалацький. Зараз вже багато є таких колекціонерів: Ольга Богомолець, Борис Херсонський, Володимир Козюк, Микола Бабак, Олег Губарь.

  – Чи є зразки народної ікони у Тернопільському краєзнавчому музеї?

- Формування колекцій ікон почалося у нас, на Заході, ще з Шептицького, першого національного музею. Саме із залученням Свєнціцького було зібрано багато ікон як храмових, так і намісних, а так і хатньої ікони. Зокрема, сьогодні ми можемо говорити і про Жолковського: саме завдяки цьому досліднику в нашому краєзнавчому музеї є шедевр подільської ікони – «Притча про мудрих і нерозумних дів». В залах нашого музею була виставка ікон отця Гладяка. Серед представлених у цій експозиції атрибутованих ікон вирізнається ікони, що свідчать про відновлення традицій неовізантизму, одним із яскравих представників якого був майстер Краківської школи Андрій Наконечний. Ми шукаємо спонсорів для видання його альбому, – ділиться Віра Стецько.

  – Чи правда, що у народній іконі відображено нашу ментальність?

- В ментальності нашої української спільноти була закладена особиста свобода і вічова практика у соціальній організації. І, напевне, це сприяло виникненню такого виду мистецтва, як народна ікона. Це незвичайний, складний вид мистецтва. Він синтезує у собі як канонічні зразки, так і виявляє у народне бачення подій Святого письма. Спочатку ікона до нас потрапила із Візантії, потрапили зразки перевірені, визначені, проте українські малярі ніколи не сприймали це за догму. І впродовж століть склався національний тип ікони. Барокова ікона – це був найбільший розквіт іконописного мистецтва. Але барокові традиції проникали і в народну течію. Серед людей з’явилися малярі, котрі не мали професійної освіти, та мали якісь здібності і намагалися відтворити зразки ікон. Вони були серед простого люду і їх світогляд розвивався під впливом народної культури. І  в цих зразках народного мистецтва власне авторське бачення, – продовжує Лариса Чернова.

 Ікона стилю бароко – Чим особлива народна ікона? Як її вирізнити з-поміж інших зразків?

ikona2Ви бачите на виставці такі несхожі зразки, але об’єднані вони одними характерними прикметами: по-перше, зверненням до свого етносу – всі образи наділені національними рисами. Є таке простодушне олюднення персонажів, щирість; в ікони привнесені побутові атрибути, елементи одягу, а також дуже часто тло прикрашене квітковим, рослинним орнаментом. Ось такий варіант ікони був дуже близьким народу. Люди купували на ярмарках чи замовляли ці ікони, а потім приносили у хату. І що цікаво, це був якийсь чужий зразок трошечки, але для того, щоб його прийняти у свою хату, ікони завжди прикрашали рушниками, квітами, кетягами калини. Тобто, можна сказати, що відбувалося її «приручення» до семантичного комплексу селянської хати.Народна ікона

Мені дуже пригадується яскравий уривок із «Зачарованої Десни» Довженка, де хлопчик прийшов у хату, до цього причілкового кутка, де висіли ікони. Одна із них була куплена на ринку за курку. І ось ця сцена, коли він спілкується із зображеними на іконах святими. Один із них  був дуже схожий на його діда – із вусами, бородою. Можна зазначити, що більшість богомазів звертали увагу на те, хто живе серед них, які люди. Авторитетні люди ставали прообразами святих.

  – Пані Ларисо, яка ікона, на ваш погляд, є найбільш оригінальною, унікальною серед представлених в експозиції?

- Як на мене, це ікона Параскеви П’ятниці. Параскева – це мучениця, але в її образі на народній іконі немає ніякої аскези, навпаки, у ній відчутні барокові тенденції до прикрашання. На голові – віночок, у вухах сережки. Це народне уявлення про красу.

  – Як ви відбираєте ікони, котрі увійдуть до колекції, а котрі – ні?

- Деякі ікони написані більш вправними майстрами, можливо, сюди потрапили ікони, написані професійними малярами, але вони не підписані. Ми обираємо за такою особистою приязню до ікони, адже трапляються, звісно, і доволі «холодні» зразки. Ікона оцінюється перш за все, як на мене, чи вона щира.

Ікона колекції  – Чи можна молитися до таких ікон?

- Я вважаю, що якщо людина відчуває потребу звернутися до вищої сили, то вона може це зробити перед ликом цих ікон.

  – Зараз таке поняття, як народна ікон не існує. «Базарна ікона» не має щирості і любові. Чому?

- Напевне, треба почати з історії. Ці ікони датуються кінцем XVIII – початком ХХ століття. У 20-х роках почали руйнувати церкви і нищити ікони. А церква допомагала канонічним художникам, такі ікони продовжували писати. Якщо хтось намагався написати неканонічну ікону – вона не мала вжитку. До того ж, у кінці ХІХ століття з’явилася літографія і вже не було необхідності самому писати – бо існувала тиражована техніка, з’явилася фототехніка. Ці фактори діяли разом і спричинилися до зникнення народної ікони як виду мистецтва. І можна сказати, що воно вже більше не відновиться. Можливо, щось змінилося і в людях.

Лариса та Олександр Чернови – Ми завжди підкреслюємо, що наше мистецтво – це європейське мистецтво. Як народна ікона вписується у європейський контекст? Чи можна порівняти культурну цінність з аналогічними зразками закордоном?

- Порівняти не можливо. Щось подібне було у Польщі. Але у нас це, звичайно, більш розвинене.

Лариса та Олександр Чернови- Однак серед півсотні ікон тут є одне зовсім нерелігійне полотно, я маю на увазі живописну картину в центрі експозиції. Це портрет дівчини, яка могла б скласти конкуренцію «Катерині» Шевченка.

- Це «Українська наречена», так ми називаємо це полотно, – пояснює Віра Стецько. – Нещодавно картина повернулася з Києва, де була на реставрації, і ми спеціально помістили її в центрі, адже полотно є високохудожнім зразком народного мистецтва, а також – певною мірою символічним. Це подільська красуня – у стрічках та герданах, у парадних черевичках, готова до зустрічі із нареченим.

Нині, за часів потужного вибуху української пасіонарності, знову зростає цікавість до історії, культури нації, зокрема, народної іконографії. Раніше виставка вже побувала у Луцьку, Острозі, Одесі, Нетішині та Меджибожі, а мешканці та гості нашого міста зможуть оглянути експозицію народних ікон Поділля упродовж всього літнього сезону.

Марічка Юрчак

Регіон: 

Додати новий коментар