Святиня Старого Збаража Тернопільської області – Спасо-Преображенська церква

Спасо-Преображенська церкваСпасо-Преображенська церква – одна з найдавніших пам’яток архітектури старовинного Збаража. Вона знаходиться на вершині Чернечої гори, яку омивають води тихоплинної Гнізни, і ніби сховалася в зелених обіймах ялин та смерек.
Церква збудована на кладовищі, яке існувало тут ще у XVI ст. на що вказують численні поховання виявлені у 2002 році на глибині до одного метра на церковному подвір’ї, під час прокладання газопроводу. Очевидно, що це були захисники монастиря та міста, про що свідчать рубані сліди на кістках та пробиті списами черепи, очевидно поховання захисника монастиря під час татарських нападів.
Церква мурована, в основному, з великого тесаного каміння, склепіння – цегляне, потинькована, одновалова, вівтарем орієнтована на схід. Вона тридільна і складається з гранчастої вівтарної частини (апсиди, перекритої півциркульним замкнутим склепінням), прямокутної нави (з циліндричним перекриттям, з розпалубками над вікнами) та з квадратної вежі-дзвіниці, нижній ярус якої служить бабинцем (притвором), перекритий циліндричним склепінням.

Церкву відносять до оборонних споруд, враховуючи товщину мурів (1,5-2 м) та досить грубе склепіння. А ще круглі бійниці, що знаходилися під вікнами (на висоті 1,2 м від підлоги), по три на довшій і по одній на коротшій стінах церкви, і на обох ярусах дзвіниці по трьох сторонах.
Для більшої міцності стіни вежі мають помітний кут нахилу в середину вежі.
Підлогу в храмі викладено кам’яними плитами.

Дзвіниця – потинькована всередині (1989 р.), квадратне в плані приміщення (розміром 3,5 х 3,5 м) з трьома дзвонами. За розповіддю старожила П. Комендата, найстаріший серед дзвонів Святий Миколай (бас). Доказом є напис польською мовою, що в перекладі: “До молитви чуйно запрошую, радість і спокій оголошую.
Історичні відомості про дзвони, що були на час будівництва храму та дзвіниці, відсутні.

Внутрішня стіна церквиАле одна з легенд розповідає, що ці дзвони були заховані монахами на монастирському полі недалеко від церкви. Де саме вони були заховані залишається таємницею до сьогодні, адже монастирське поле було немале. Але разом з усіма угіддями, як це випливає з розповіді старожила П. Комендата, було оточене земляним валом і ровом, частина якого зберігається досі у східній частині Чернечого лісу.

У 1870 році (дата була написана на хорах на даний час потинькована) внутрішні стіни і склепіння церкви були розписані іконами: склепіння нави – Коронування Матері Божої, стіни абсиди – справа – Преображення Господнє і чотири Євангелісти, над склепіннями вікон – оздоблення в стилі ренесансу, зберігалось до закриття церкви у 1961 році. Автор фрескового розпису невідомий.

Розпис стеліПо обидва боки нави знаходяться два бокові кіоти (вівтарі). Правий вівтар, з іконою Воскресіння Христового, виготовлений з дерева в XIX ст. і різьблений, багато декорований накладною різьбою рослинного орнаменту; фланкований стовпами і колонами з капітелями корінфського ордеру, які завершені фігурами ангелів. Лівий – дерево, реставрація В. Магінського 1999 р., правий – кераміка, реставрація Л. Магінської. Різьбяр і художник вівтаря (кіоту) невідомі. У 1989 році кіот був реставрований художником Василем. Тоді ж ним була написана центральна ікона – Воскресіння Христове (попередня втрачена).

Про первісний вигляд іконостасу відомостей не збереглось. Але він, ймовірно, був одноярусний, мурований з каменю і зводився одночасно з церквою, на що вказують три масивні (розм. до 1 м) арочні проходи, що відділяють наву від апсиди церкви.

ІконостасСучасний іконостас чотирьохярусний, виготовлений з дерева.

На зовнішній південній стіні церкви, очевидно, з часу її спорудження, знаходиться сонячний годинник, а над вхідними дверима – фундаційний напис: “В лето от создания миру 7108 а иже от воплощения з Пресвятої Діви Марії Господа нашого Ісуса Христа 1600-го року на сем святом месте старожитного монастира за Благоизволением Божим на вечную честь и хвалу його святую сооружена бисть сия церков Святого Великого Спаса за держави и щасливого панування його милости Януша Збаражского воєводи брацлавского старости Кременецкого за старанням и працею служби його милости многогрішного раба Божия Григория Новицького на той час старости Збаразького”.

В 1973 р. з лівої сторони вхідних дверей була встановлена меморіальна таблиця з написом: “Українська Радянська Соціалістична Республіка. Пам’ятник архітектури. Церква ХVІ – ХVП ст. Охороняється державою. Ох. № 664. Пошкодження карається законом”. Меморіальна таблиця поновлена у 2000 році.

І, нарешті, покриття церкви. Спочатку вона була покрита двосхилим ґонтовим дахом, дзвіниця – чотирьохсхилим дахом, увінчаним хрестом. Сучасний дах споруджено у 1886 році (інф. о. М. Найка). Сьогодні на церкві знаходиться три бані (символ Єдиного Бога у Трійці прославленого).

У Спасо-Преображенської церкви є своя історія. Правда, про початки її діяльності відомостей не збереглося. Хіба що відомо про відвідування її відомими історичними особами, і то лише за народними переказами. Так, доносять перекази, що в церкві на Чернечій горі бувала княгиня Раїна Могиляка (1589-1619 рр.), мати князя Єремії Вишневецького, яка подарувала на молитовний спомин Святе Євангеліє. Коли ж з Луцька по дорозі до Львова повертався Іван Вишенський (бл. 1550 – після 1620 рр.) – полум’яний патріот, письменник-полеміст, він завітав на Чернечу гору і тут закликав мирян стійко триматися своєї прадідівської віри і народних звичаїв . А ще, стіни Спасо-Преображенської церкви бачили українських гетьманів – Богдана Хмельницького (1595-1657 рр.) та Івана Мазепу (бл. 1632-1709 рр.). Перший з них під час облоги Збаража збирав тут на Княжій горі, метрів за двісті від храму, своє військо, з яким помолившись у церкві Всевишньому, 8 серпня 1649 р. повів його під Зборів назустріч королівській армії . Іван Мазепа відвідав Спасо-Преображенська церкву в травні 1707 р., коли він перебував у Збаражі, де повинен був зустрітися разом з російським царем Петром І з польським екс-королем Августом II (Станіславом Лєщинським).

Розпис стіниЗустріч за свідченнями історичних джерел відбулася не в Збаражі, а в Раві-Руській на Львівщині. Як згадував пізніше Пилип Орлик, тоді гетьманський писар, Іван Мазепа оглянув руїни Старозбаразької фортеці, був на Богослужінні в церкві Спаса, захоплювався місцевими краєвидами, новою Збаразькою фортецею, якій високу оцінку дав і Петро І .

В кінці XVII ст., коли Збараж належав князю Дмитру Вишневецькому (пом. 1682 р.), в церкві Спаса провадились реставраційні роботи. Тоді ж на фундаментах Свято-Онуфріївського монастиря, що знаходилися на захід від церкви, почав відбудовуватися Свято-Спаський монастир. Був він одноповерховий, зведений з каменю на глиняному розчині у вигляді перевернутої літери “Г”. Головним фасадом був орієнтований на південь. Система його розпланування “коридорна”, з одностороннім розміщенням келій. З північно-східної сторони під келіями було декілька підвалів. Будинок зсередини був потинькований глиною, настінних розписів не мав. Покриття даху спочатку було солом'яним, а пізніше гонтовим.

Рисунок церкви

 

При відбудованому монастирі існувала слов’яно-руська школа, заснована Збаразьким міським братством, яке виникло в місті найвірогідніше на межі ХVІ – ХVII ст.. Братство, як відомо, дбало про піднесення рівня релігійного життя, про відновлення і будівництво церкви, утримання школи, лікарні-притулку. В школі навчалися юнаки-послушники, майбутні ченці. Школа їм давала основи наук, тут опановували церковнослов’янську мову. Школа при монастиреві проіснувала до 1700 р. .
В 1700 р. Свято-Спаський монастир став греко- католицьким. Його перехід на унію зумовив виданийвласником міста Юзефом Потоцьким універсал і приїзд до Збаража уніатського офіціала (представника) Даниїла Коритинського.
Історичні відомості про чернече життя Свято-Спаського греко-католицького монастиря періоду 1700 – 1724 рр., на жаль, відсутні. Чернечий осідок у Збаражі не числиться ні у Львівській, ані Луцькій єпархії. Вперше Василіанський греко-католицький монастир згадується в “Ревізії львівської Митрополичої єпархії” в 1724 р. Можливо, тут проживало декілька монахів.
В 1771 р. у монастирі сталась пожежа. Школу було перенесено до Загаєцького монастиря на Шумщині. Після ліквідації руйнівних наслідків, пожежі (1776 р.), школа повернулася до Збаража.
У восьмидесяті роки в Свято-Спаському монастирі відкрито ще філософські студії для монахів, які тривали до 1786 р.

Цілком можливо, що монастирська братія займалася на своїх землях виноградарством. Звідси й назва узгір’я навпроти Чернечої гори “Виногради”. А взагалі, церковнослов’янською мовою виноградами називалися фруктові сади.
Василіанський монастир проіснував недовго. В 1786 р. тодішній ігумен монастиря Венедикт Плащанський втік зі Збаража з монастирською касою. 8 серпня 1787 р. австрійський монарх Йосиф II видав декрет про ліквідацію Збаразького Василіанського монастиря, а з їхнього майна створив т. зв. “релігійний фонд” призначений на утримання духовенства, що перетворювалося на державних урядовців. Василіанські монахи виїхали до Теребовлянського монастиря. За народними переказами, в монастирських стінах проживало 12 монахів, а на час його закриття – тільки 9.
1 квітня 1788 р. житель міста Йоган Веллер купив за 8.300 ринських Василіанський монастир. Згодом він розібрав чернечі келії, а камінь використав на будівництві фільварку на Малому Залужжі. Розбираючи келії, Веллер знищив старий цвинтар, що знаходився недалеко церкви і монастиря.

З кінця XVIII ст. Свято-Спаська церква стає парафіяльною в с. Залужжя.Зовнішній бік стіни храмуМонастирська гора була свідком ще багатьох історичних подій в наступні століття. Так, 3 травня 1848 р. на церковному майдані проходило селянське віче жителів сіл Залужжя й Старого Збаража.
Впродовж ста років (з 1889 р.) Залужанська парафія була з’єднана з Старозбаразькою. Служба Божа відправлялась в церкві кожної другої неділі. Служителями храму були такі отці: Свідзінський (друга пол. XIX ст.), Северин Наконечний (кін. XIX ст. – 1901 р.) – організатор “Просвіти ” в селах Залужжя і Старому Збаражі, Іван Пачовський (1902 – 23 рр.), Василь Зварич (1923 – 34 рр.), Василь Онуферко (1934 – 35 рр.), Ярослав Богатюк (1935 – 42 рр.), Володимир Адамович (1941 – 44 рр.), Ярослав Телеп (1946 – 61 рр.).
За розповідями старожилів, часто бував у селі Іван Франко (1856 – 1916 рр.), який приїжджав на Збаражчину і якого дуже захоплював цей краєвид. “Вміли наші діди будувати та ще й вибирати місце для будівництва церков. Кращого не знайдеш тут”, – говорив каменяр.

Саме мальовничий ландшафт притягував сюди в першій пол. XX ст. молодь та інтелігенцію міста, де влаштовувалися молодіжні свята або фестини. За час свого існування Свято-Спаська церква зазнала всього: і злетів, і гірких падінь. Та такого стану, до якого її було доведено в другій половині XX ст., мабуть, не зазнавала вона протягом своєї історії. Починався цей період начебто й непогано. Львівський собор 1946 р. ліквідував греко-католицьку церкву в Західній Україні. Здавалося, час сприяв поверненню віри предків – православного віросповідання. Церква Спаса теж отримала статус православної.

Та події випереджали одна одну: наближався сумний період в релігійному житті краю. В 1961 р., не зважаючи на те, що церква на Чернечій горі вважалася пам’яткою історії та архітектури, про що мовилося на меморіальній таблиці на її стіні, все ж владні структури закрили церкву. Культові речі, як і дорогоцінності були конфісковані, а ключі від храму було передано на зберігання голові сільвиконкому. У нього часто їх брали різні уповноважені, що приїжджали з району і самовільно “господарювали” в храмі, як кому бажалось.

Історія вивезення монастирських скарбів своїм корінням сягає початків XX ст. Згідно народного переказу, перед Першою світовою війною (1914 р.) невідомі монахи вивезли з монастирка якусь таємну скриньку – монастирську скарбничку. Старожил П. Комендант розповів (1990 р.), як одного дня по дорозі “коло Комендатів” проїхала дивна карета, в якій сиділо два монахи. Під Чернечою горою в них обірвався кінський посторонок, і їм на допомогу прийшов батько оповідача. Монахи сказали, що вони приїхала з Почаєва і не знали, що тут така крута гора. Коли монахи поїхали, оповідач, що був тоді хлопчиною, побіг за каретою і бачив, як монахи зупинилися біля церкви. Там, біля південної стіни нави, гачком відкрили кам’яну плиту і витягли звідти невелику скриньку. Потім сіли в карету і поїхали зі скринькою дорогою через Ополянку. Ніхто так, і не довідався, що знаходилося в тій скриньці.

В 60 – 80-ті роки XX ст., церква, цей цінний історико-архітектурний твір минулих століть, після її закриття, була приречена на пустку і нищення. Такий безлад тривав тут до, розпаду СРСР 1989 р. В лютому цього року, на клопотання мешканців села, церкву повернули віруючим. На добровільні пожертвування залужан почалися реставраційні роботи в храмі. 17 вересня 1989 р., після завершення реставраційних робіт, церква була освячена. Чин освячення її здійснили отці Анатолій Бай (настоятель храму), Богдан Яремчук, Іоан Пивоварчук, Володимир Борис, Михайло Шкільний, Василь.

У 2010 році частково реставрований інтер’єр храму, замінено дерев’яні віконні рами на пластикові. У цьому ж році мешканці села Залужжя офірували жертовник (знаходиться зліва від престолу), який був куплений у Луцьку та освячений 2 січня 2011 року отцем Михайлом Найком.

Чайка Юлія

Регіон: 

Додати новий коментар