Повернення церковної реліквії на її належне місце

Церква у с. КупчинціУ селі Купчинці на Тернопільщині є старовинна церква з своїми історичними пам’ятками до яких відноситься самий дзвін церкви, який пройшов довгий історичний шлях і зараз закликає і сповіщає людей про Службу Божу і є окрасою і важливою пам’яткою села.

Закопаний у землі дзвін жителі села безрезультатно шукали майже 20 років від часу проголошення незалежності України. І 4 червня 2009 сталася сенсація – він знайшовся!

Цей дзвін місцеві жителі сховали від німецько-фашистських загарбників у далекому 1944-му році. Його з допомогою металошукачів виявили співробітники обласного управління Міністерства надзвичайних ситуацій. Варто зазначити, що працювали “еменесники” у селі не вперше. Озброєні сучасним обладнанням, вони приїжджали у Купчинці три роки поспіль. Але оскільки місцеві жителі, посвячені у таємницю схованого дзвона, невпевнено вказували на місце пошуків, натрапити на святиню не щастило.

До 1944-го року дзвін прикрашав дзвіницю греко-католицької церкви Введення у храм Пресвятої Діви Марії села Купчинців. Був він найбільшим із-поміж трьох інших, які зараз розносять округою радісні чи сумні вістки. А великий дзвін звучав так гучно, що, за словами старожилів, його чули у сусідньому районі. Та коли село покидали окупанти, восьмеро місцевих жителів зважилися на відчайдушний крок – вирішили зняти дзвін і сховати подалі з очей, щоб гітлерівці не забрали його до Німеччини на переплавку.

ДзвінНавесні 1944 року три брати Каваці, два брати Крамарі, Коваль, Йосип Паращій і Андрій Водарський вночі зняли дзвона з дзвіниці і вручну перенесли метрів за чотириста у двір проборства, що поряд із старим цвинтарем, – розповів сільський голова Купчинців Василь Гоцул (54 роки). – «Під час цієї “операції” необережно задзвеніла серцевина дзвона, розбудила поліцаїв. Вони ночували тоді у військовому штабі, який розташовувався якраз напроти церкви, у приміщенні колишньої сільради. Поліцаї хотіли нагнати хлопців, але ті стали кидати у них камінням, тож посіпаки відступили. Якби у той час у сільраді були німці, то розстріляли б сміливців на місці».

За словами Василя Гоцула, сільські патріоти сховали святиню у готовій ямі, в якій зберігалася картопля. Про вчинок чоловіків знало небагато людей. Німці покинули село, але діставати дзвона зі схованки ніхто не поспішав. Адже на зміну гітлерівцям прийшли ще “кращі” визволителі – комуністи. Лише з настанням незалежності стало можливим повернути раритет на належне йому місце. Але семеро патріотів на той час уже померли. Останнім, у 1990 році, відійшов у вічність Андрій Водарський. Перед смертю він заповів синові Михайлу: “Обов’язково дістань дзвона із землі і поверни громаді”. Показав і місце схованки, але з часом точне її розташування із пам’яті Михайла Водарського стерлося. Щороку, лише сходив сніг, він разом з іншими земляками, а також піротехніками МНС, котрі долучилися до пошуків у 2005 році, перекопував територію проборства, однак зусилля не давали результату. Про наполегливі пошуки свідчать кільканадцять слідів від ям, які селяни викопували і, не знайшовши у них того, що шукали, знову закидали землею. У відчаї дехто припускав, що дзвін вже давно хтось відкопав і здав на металолом. Люди пробували дізнатися про долю пропажі навіть в екстрасенсів. Одна з ясновидиць, з Івано-Франківська, відписала у село, що дзвін нікуди не дівся, є на території села…

4 червня у Купчинці знову приїхало четверо “еменесників”. Попрацювавши кілька годин безуспішно, хотіли вже повертатися у Тернопіль, але Михайло Водарський попросив, щоб пройшли ще з металошукачем густою травою, якою поріс край старого цвинтаря. Двічі металошукач натрапляв на якийсь залізний непотріб, присипаний землею. Працівники МНС скопували ті місця, перевіряючи їх. Потім прилад “запікав” у третій раз, чоловіки знову взялися за лопати. Коли одна з них черкнула по металевій поверхні, хтось із “еменесників” кинув фразу: “Знову баняк якийсь!”.

- Один із мешканців помітив бронзовий слід, який викресала лопата, – згадує Михайло Водарський (61 рік). – “Це саме той баняк, що нам потрібен”, – сказав хлопцям.

Дзвін стояв у землі у своєму звичному положенні – “головою” догори, причому зовсім не глибоко, на один лопатний штих

Коли дзвін підняли на поверхню, Михайло Водарський не зміг стримати сліз. Святиня, яку заповідав віднайти його батько, знову повернулася до людей. Потрібно, правда, ще розшукати серцевину, яка, як припускають селяни, десь ще ховається у тій же картопляній ямі, або ж виготовити замість неї нову.

о. Омелян

Незважаючи на довге перебування у землі, 200-кілограмовий (за даними працівників МНС) дзвін має цілком задовільний стан. Відлитий він був у 1921 році, ймовірно, у Чехії, на замовлення тодішнього пароха отця Микитка. На боці дзвона є напис: “Стараннями громадян і о. пароха В. Микитка. Р.Б. 1921″. Зроблений дзвін зі сплаву кольорових металів, серед яких є золото і срібло. Менші дзвони теж мають високий ґатунок і відлиті у 1922 році.

У священика є дані, що знайдений дзвін справді має право називатися реліквією. Адже участь у його освяченні брали не “прості” священики, а владики. Можливо, навіть сам Андрей Шептицький. Точніші відомості про історію знахідки, у тому числі його ім’я (імена мають всі церковні дзвони), о. Омелян має надію почерпнути з архівних церковних документів, так званих шиматизмів.

На храмовий празник Співстраждання Божої Матері віднайдену цінність повернули на належне їй місце.

Зарванська Віта

Регіон: 

Додати новий коментар