Павло Чубинський – апологет української культури й духовності

МайданУкраїнське суспільство на сьогоднішній день переживає складні процеси переформатування, осмислення основоположних національно-культурних цінностей, визначення перспективних шляхів розвитку і самоідентифікації. Феномен «Майдану» сколихнув не лише Європу, але й весь сучасний демократичний простір. І звуки українського гімну, його мелодика та високий духовний меседж поетичних рядків супроводжували Майдан фактично з перших днів його існування, освячували як моменти трагічних утрат, прощання з героями, так і здобуті перемоги.

«Ще не вмерла Україна» – не просто текст, покладений на музику. Це – частина нашої духовної спадщини, символ відродження і формування української національної ідеї, тяглість якого сягає наших днів. Уперше тоді ще національний гімн зазвучав у незалежній Україні офіційно на урочистому засіданні Верховної Ради 5 грудня 1991 р. у виконанні українського народного хору імені Григорія Верьовки (аранжування Анатолія Авдієвського). Проте тільки 6 березня 2003 р. Верховна Рада України затвердила його як державний гімн.

А створив цей історичний національний славень експромтом у вересні 1862 р. наддніпрянець Павло Платонович Чубинський – видатний український етнограф, фольклорист, статист, письменник, перекладач, режисер, актор, організатор Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – прообразу майбутньої академії наук України.

У цю січневу пору виповнюється 175 років від дня народження П. Чубинського.  чубинськийНародився він у незаможній дворянській родині в Баришполі Переяславського повіту Полтавської губернії. Освіту здобував у Переяславському повітовому училищі, потім у другій Київській чоловічій гімназії, а далі – на правничому факультеті імператорського Санкт-Петербурзького університету. Там був учасником української громади, осередком котрої стала редакція журналу «Основа». Сюди сходились видатні українські діячі О. Афанасьєв-Чужбинський, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, брати Лазаревські та інші. Незабаром студент-юрист Павло Чубинський став постійним автором «Основи», де публікував свої поезії та ранні етнографічні дослідження.

У 1861 р. він захистив дисертацію з проблематики народних звичаїв тодішньої Малоросії. Згодом вчителював у Києві, водночас готувався зайняти кафедру історії російських законів в Університеті імені св. Володимира. Водночас працював у недільних школах, організував таку школу в Борисполі. Продовжував друкуватись у «Основі». Брав активну участь у «Київській громаді», для котрої склав юридичну програму, займався виданням підручників для народу українською мовою, надавав юридичні консультації селянам.П. Чубинський

Така просвітницька діяльність П. Чубинського не могла не привернути увагу поліції. Вже в 1862 р. «за вредное влияние на умы простолюдинов» його було заслано до повітового містечка Пінеги поблизу Архангельська. І лише через рік П. Чубинському дозволили оселитись в Архангельську, де він обіймав посади слідчого, секретаря статистичного комітету, редактора губернських відомостей, чиновника з особливих доручень при губернаторові.

У 1869 р. П. Чубинському дозволили перебратись до Санкт-Петербурга. Спершу він працював у редакції тамтешніх «Ведомостей». Його обрали дійсним членом Географічного товариства, доручили очолити експедицію в Південно-Західний край для етнографічних і статистичних досліджень. Упродовж двох років експедиція досліджувала Київську, Волинську, Подільську губернії, частини Мінської, Гродненської, Люблінської, Седлецької губерній та Бессарабію, де компактно проживали українці. Результатом цієї експедиції стали «Праці етнографічно-статистичної експедиції в ПівденноЗахідний край, споряджені імператорським Російським географічним товариством», у семи томах (1872-1879 pp.).

Через втрачене здоров’я в експедиціях Павло Чубинський переїхав у Бориспіль. Тут очолив комісію з перепису неселення Києва в географічному товаристві, підсумком якої стало видання двотомних «Записок».

Звичайно, «українофільський рух» у діяльності громад і товариств викликав спротив російських властей, які вбачали в ньому приховане зазіхання на державну єдність Росії. Арешт Тараса Шевченка, інших членів Кирило-Мефодіївського братства, закриття «Общества хлопоманов», Емський акт, що забороняв видавати літературні твори, ставити татральні вистави, концертні програми українською мовою, припиняв діяльність українських товариств і громад, – усе це призвело до вимушеного виїзду з України творчих людей. Павло Чубинський повернувся в Петербург, де працював чиновником міністерства шляхів. А через два роки за станом здоров’я пішов у відставку і повернувся в Київ. Проте життя його вже згасало. І за день до свoro 45-ліття 1884 р. видатний український етнограф відійшов у вічність. Відспівували Чубинського у церкві Різдва Богородиці – тій самій, де ночувала домовина Тараса Шевченка, – а поховали на Книшевому цвинтарі в Борисполі.

У 1914 р. журнал «Украинская жизнь» випустив у Москві збірник статей «Памяти Π. П. Чубинского». Один з його авторів професор Μ. Ф. Сумцов зазначив: «Праці Чубинського, як раніш, так і тепер, залишаються найґрунтовнішим надбанням української етнографії, закріпляючи… за Π. П. Чубинським міцну славу «гідного сина свого народу, людини з чистим, благородним серцем і з великими історичними заслугами».

Доля наукової спадщини Павла Платоновича Чубинського трагічна. Навіть у науковій бібліотеці АΗ не збереглося повного зібрання його книг. Він особисто зібрав більше чотирьох тисяч обрядових пісень і 300 казок, якими захоплювалися і «знали мало не напам’ять» Леся Українка та її брат Михайло. Збірка віршів під псевдонімом Павлусь «Сопілка», що пронизана залюбленістю Чубинського творчістю Шевченка, так само як і зібрання народних повір’їв та забобон, ще досі не отримала належного пошанування.

Натомість загальнонаціональну популярність і міжнародне визнання здобув його текст «Ще не вмерла України…», покладений на музику М. Вербицьким. Наперекір усім заборонам, народ проніс цю пісню крізь темні в’язниці й сибірські табори та підніс до статусу Державного славня України.

«Я в світі щиро працював, я сіяв те, що Бог послав», – писав Павло Чубинський. За це усе життя був переслідуваний. Ηе знайшлося місця в Україні і його синові Павлові Павловичу – талановитому інженеру шляхів сполучення. Його відправили працювати на Далекий Схід, прийнявши рішення «ближче за Волгу не пускати до України». Зазнав репресій і його правнук Володимир – талановитий поет, композитор і педагог. Садибу Чубинського в 1930 р. зруйнували, а з будівельних матеріалів спорудили колгоспну комору. В 1976 р. знищили гай при садибі й столітнього дуба Чубинського. Але «многотрудний велетень української культури», переслідуваний та заборонений, удостоївся безсмертя. «Маючи такого титана науки й культури, як Чубинський, Україна може успішно будувати цивілізовану незалежну державу, звернену у квітуче майбутнє. Ви маєте провідний мотив, як зірку провідну», – так висловився в 1995 р., на міжнародному фестивалі «Поетична весна», що відбувався в Литві, професор Вільнюського університету Біруте Масюнєне-Балтрушайтіте. Не забуваймо про це.

Дарія Чубата

P.S. 1 січня 2014 р. на центральній площі України державний гімн виконало понад півмільйона людей…

Додати новий коментар