Майдан - це виклик епохи

Майдан як вирішення екзистенціальних проблем

Науковці не можуть бути байдужими до Майдану, оскільки вони є а) громадянами і, як правило, свідомими громадянами України і б) дослідниками, яких реально цікавлять різноманітні процеси, в даному разі суспільні. Майдан виявився ідеальним об’єктом для вивчення тієї сфери, якою займається Відділення релігієзнавства ІФ НАН України, зокрема наш відділ – взаємодія релігії, політики, суспільства, державно-церковні і міжконфесійні відносини. Якщо проаналізувати хід подій (від 21 листопада і до нині), реакцію різних політичних і релігійних інституцій, керівників держави, Церков, громадських об’єднань, віруючих і невіруючих громадян, ЗМІ, людей творчих, лідерів і звичайних, то вимальовується масштабна картина доленосних зсувів у суспільному розвитку країни, а особливо — в українській суспільній та індивідуальній свідомості. Здається, немає жодної людини в Україні, яку б не зачепив Майдан. То інша справа – підтримують чи не підтримують люди Майдан, але не зважати на нього не можна. І це добре. Майдан став колективною й індивідуальною історією 46-мільйонного народу. І не тільки українців, а й країн Європи, Росії, США, Канади та інших держав.

Майдан як подію, як феномен ще будуть вивчати і історики, і політологи, і економісти, і управлінці, і військові, і психологи, і соціологи. Є вже цікаві спостереження і висновки наших колег-суспільствознавців, але й ми з перших днів почали моніторити майданні процеси під кутом релігієзнавчого інтересу: які Церкви і як саме відреагували на Майдан, як вони підтримували людей, своїх вірних, що говорили і що робили в ситуації протистояння народу і влади. Виходячи з основних принципів релігієзнавства – об’єктивності, позаконфесійності, історизму та полісвідоглядності, ми прагнули сформувати цілісний погляд на «Майдан і Церкву», розуміючи при цьому під «Церквою» всі релігійні організації, в т.ч. і мусульманські, й юдейські. Загалом, релігієзнавче експертне середовище виявилося готовим до глибокого аналізу і об’єктивних оцінок суспільно-релігійних процесів. Це середовище не тільки осмислило роль релігійного фактору у соціально-політичному і духовному житті сучасної України, але й зібрало унікальні матеріали шляхом включеного спостереження, інтерв’ю, опитування, бесід, круглих столів, контент-аналізу текстів звернень тощо. Ці всі документи ляжуть в основу книги, яку готує відділ з робочою назвою «Майдан і Церква».

Хочу підкреслити, що висновки, які робили експерти, базувалися на їхньому безпосередньому включенні до подій. Можна скільки завгодно на підставі чужих висловлювань, якими нині переповнений інтернет, дописувати ще одне, своє, тим самим формуючи власний погляд на події, але такі штучні конструкти розбиваються елементарно, зіткнувшись з практикою релігійного, а ширше — духовного життя Майдану. Так-так, Майдан, крім побутових і оборонних справ (харчування, проживання, тренування, барикадування тощо), живе своїм духовним життям.

І перше, на що ми звернули увагу як релігієзнавці, Майдан – це, без сумніву, подія вищого духовного гуманістичного порядку, яка знаходиться над економічними інтересами, над соціальними проблемами, навіть над політикою. В основі Майдану — Людина, гідність якої була зневажена і яка вийшла з протестом проти неповаги до себе, до своїх прав, перш за все – права на життя, проти нехтування свободами, які даровані не владою, не законом, а Вищим Началом. Тобто українці прийшли вирішувати екзистенційні, смисложиттєві проблеми — і не тільки свої власні, а й цілого народу. Саме тому можна вважати, що основне значення і призначення Майдану – гуманістичне, оскільки тут йдеться про Людину, про олюднення простору, в якому Людина живе і функціонує.

Ми бачимо, що на Майдані присутні різні люди – за віком, за освітою, за мовою, за культурним та професійним рівнем, але їх всіх об’єднало та вивело на Майдан відчуття і усвідомлення присутності в собі не тільки біологічного чи навіть соціального начала. В кожного є совість, воля, сила Духу, сміливість думки, щось вище від матеріального, навіть дещо ірраціональне. Для віруючої людини ясно, що це – Бог, божественна сила, Дух Святий.

Віра як фундамент Майдану

Що тримає Майдан – це, без сумніву, колосальна енергетика віри і переконання. Не відчай, не злоба, не бажання помсти, а тим більше – не очікування винагороди. Не ідеалізуймо Майдан, вважаючи, що там всі високоморальні і віруючі, які знають про моральні імперативи або християнський Символ віри, щодня звіряють свої дії з Законами Всесвіту чи звертаються до Бога. Так, люди різні, але в них проснулося людське, та частина людського, яка пов’язує Людину з світом божественного. Люди облагородили своє біологічне єство, заявивши, що їм замало задоволення природних потреб — вони прагнуть насиченого духовного життя, де є місце вірі, моральності, порядності. Недарма ці події назвали Революцією гідності. Це ті цінності, до яких завжди закликає будь-яке духовне вчення, в т.ч. і релігія: людина — не тільки матеріальне тіло з часовими і просторовими координатами в історичному плині, а й істота духовна, яка живе вічно. Відповідно до всіх релігійних доктрин, Людині визначена певна місія, дані права і свободи, покладені вищі обов’язки – жити за Божими Законами, де чітко регламентується поведінка людини щодо Бога і щодо інших людей. Результатом виконання цих Законів має стати людина моральна, яка в будь-яких обставинах має ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставилися до неї.

Українці виявились абсолютно достойними вважатися людьми духовними, незважаючи на такі різні мотиви і причини, які привели їх на Майдан. Зрозуміло, що ступінь цієї духовності може бути різною, подірявленою малими і більшими гріхами – така вже природа людська, але в цілому всі ці люди викликають величезну повагу. Та висока нота, яка була взята 1 грудня, санкціонована підтримкою моральних і духовних авторитетів України, лишається там на Майдані і досі, хоча, звісно, Майдан змінився: помужнів, подорослішав, посерйознішав. Той перший інстинктивний порух, який вивів мільйони людей на вулицю як протест проти побиття невинних дітей, виявився справжнім, природнім, миттєвим. Тобто українське суспільство довело, що воно є нормальним, моральним, духовним. Не знаю, чи усвідомлювали люди, чому вони йдуть на Майдан 1 грудня, але бажання, реалізоване в дії, захистити невинних, слабих, немічних – не витравлено з наших душ ніякими столітніми експериментами, воно там існує на рівні інстинкту, на рівні архетипу. Навіть нерелігійні люди вчиняли, так, як того вимагає Закон Божий – з любов’ю до ближнього.

30 листопада на Майдані не було моїх кровних дітей, однак були духовні діти – студенти з Могилянки, університетів Києва, Львова, Тернополя, Донецька та інших міст. І всі притомні батьки вийшли захистити своїх дітей. Часто старше покоління критикує молодь, кажучи, що вони – не такі, як ми, і не шанують, і дослухаються, але зараз іспит на самосвідомість та чесність склала саме молодь. Мені українське повстання студентів проти влади і порядків, які нині панують в суспільстві, якось нагадало молодіжні протести 60-х років м.ст. у Європі, коли революції молоді сколихнули весь світ. Тепер він інший. І Україна інша, хоча багато чого ще треба зробити для її очищення.

Церква на Майдані як приклад поведінки дійсно віруючих людей

Серед тих, хто прийшов на Майдан в перший день після побиття студентів, переважна більшість, так я думаю, були люди невіруючі, можливо, невизначеної релігійності. Але вони відреагували, як справжні християни, мусульмани, буддисти чи юдеї. Церква як цілісна інституція не одразу оприсутнила себе на Майдані. Хоча самі обставини – стихійно чи закономірно? — спонукали Церкву до дій: Михайлівський монастир дав прихисток мирним мітингувальникам рано-вранці 30 листопада, коли за ними гнався Беркут; миттєво з’явилася засуджуюча дії влади заява Українського католицького університету; присутність та слова «Не бійтеся!» кардинала Любомира Гузара на Майдані 1 грудня засвідчили, що він стурбований подіями і готовий надати підтримку своєму народу. Пізніше вже до українського народу та влади колективно звернулися Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші міжконфесійні об’єднання, які раніше висловились «за» євроінтеграційний курс України. Не залишилися байдужими до подій 30 листопада й окремі Церкви. Замість закликів до євроінтеграції, тобто зовнішньополітичних устремлінь, прозвучали навіть не внутрішньополітичні, а гуманістичні і християнські, загалом релігійні вимоги ніхто не має права посягати на життя, права і свободи Людини. Церква захистила не політичні орієнтації чи економічні потреби громадян, вона стала на захист людини. І цим вона виконала своє основне призначення.

В цілому реакцію Церкви на вмотивований політикою влади протест народу, на незаконні дії силовиків можна оцінити як задовільну. І хоча були випадки, коли Церква не встигала за подіями, коли вона фактично слідувала за ними, коли прагнула тримати нейтралітет, але християнське, мусульманське, буддистське, юдейське «не вбий» переважило всі політкоректні стратегії і тактики. Релігійні організації відмовилися вважати, що «всяка влада на землі від Бога», відмовилися виправдовувати деспотичний режим, засудили його політику.

В принципі духовенство показало себе дуже гідно, навіть героїчно. Священнослужителі, і не тільки християни, а й мусульмани, буддисти не думали про особисті небезпеки і виходили на Майдани по всій Україні, вставали між двома таборами, про— і антивладними. Духовенство ревно молилося – на сцені Майдану, в молитовних палатках, серед людей, в своїх культових будівлях, дома, не ховаючи своїх облич, не виказуючи свою конфесійність. Ніхто не прагнув виокремитися і продемонструвати свою першість у висловлюваннях чи молитві. Сформувалась сукупна солідарна думка і позиція всіх церков, всіх релігійних організацій щодо захисту прав та свобод людини. Всі за всіх. Цим церкви фактично заклали ідеальну модель майбутнього суспільства (своєрідне Царство Боже), яким насправді воно може і має бути.

Непокаяння влади та втрата здатності мислити

Науковці прагнули отримати інформацію з різних джерел, які представляють відмінні світоглядні і політичні позиції, вслухатися в аргументи опозиційних сторін. І виявилося, що в цих джерелах багато суб’єктивного, заангажованого, непримиренного. Градус несприйняття і відторгнення іншого надто високий. Тут далеко до практикування заклику любові до ближнього, не кажучи вже про любов до ворога. Наше суспільство не вміє, а часто і не хоче розмовляти, вести діалог, слухати і чути один одного. Багато що не піддається звичайній людській логіці. Те, що для одних є таким очевидним, не стало надбанням всіх в Україні. Перш за все, маю на увазі реакцію на нинішню ситуацію людей на Сході та Півдні України. І скільки б ми собі не пояснювали, що світогляд тих людей історично залежний від імперських амбіцій Росії, які успадкував СРСР з його совковим дуальним баченням світу (ми і наші класові вороги), від ідеї непорушної слов’янської єдності, від антиукраїнської кернесодобкінської пропаганди, от не розумію, чому тим людям миліше недавнє стагнаційне радянське минуле з талонами на продукти харчування, пожиттєвими чергами за всім, ніж європейське майбутнє, нехай і ризиковане, але демократичне, народовладне, де поважається Людина, її права і свободи. Невже у людей немає очей, не працюють мізки, відсутня уява? Не бачив, не читав, не бував, не пробував, але засуджую. Як це знайомо з 30-х років… Ну як у самого не вистачає освіти чи досвіду, то подивись-послухай, як інші люди оцінюють події. Засумнівайся в єдино істинності своїх висновків, задумайся, чому люди прийшли на Майдан і не йдуть з нього, за що вони там стоять і чи за гроші? що стало причиною, а що є наслідком масових протестів. Чому Майдан підтримала інтелігенція, освічена частина українського суспільства, моральні авторитети нації, журналісти, митці, Церкви, люди віруючі, зрештою інші країни, крім офіційної путінської Росії? Чому почалося бродіння в провладній партії регіонів? Чому президент і прем’єр не вийшли до народу, який чекає з листопада? хто винний в насильстві і що робити далі? Чи варто підтримувати таких «лідерів», якщо вони ігнорують і бояться власного народу?

На жаль, частина з нас втратила здатність мислити. Чому так сталося? Що є причиною мізкової та розумової дисфункціональності? Причин багато. І освіта в глибокій кризі, і виховання як процес відсутній, і не просвіщає ніхто народні маси, і ТБ всіх планомірно одурманює… Як освітянин-гуманітарій, дуже переживаю за дегуманізацію суспільства і дегуманітаризацію освіти. З вищої школи прибираються навчальні дисципліни, які базовані на вмінні думати, розмірковувати. Болонська система нищить гуманітарні предмети. Де ті благословенні часи, коли філософія викладалася два семестри 170 годин, коли студентам читалися курси етики, естетики, логіки, релігієзнавства, культурології, в рамках яких молодь знайомилася з духовною спадщиною людства, з його духовним досвідом. Вдумайтеся: філософія – любов до мудрості, а у нас вона сприймається як примха, марність (блажь), а філософ – як блаженний.

Не може не дивувати й українська влада, яка з 30 листопада жодного разу публічно не покаялась у скоєному. А всі нібито такі релігійні, на свята – до храму, привезли мощі – прикладаються, частенько згадують ім’я Господа, ревно хрестяться і співають «амінь». Але чи вони, демонструючи свою релігійну належність, зрозуміли суть тієї віри, якою хизуються і прикриваються? Чи справжній християнин (юдей, буддист, мусульманин) може вбити або дати наказ бити? Чи може християн красти, працювати тільки на себе, на свою сім’ю, ігноруючи спільне благо своїх громадян? Чому не кається влада, не визнає за гріх те, що тисячі років в усьому світі вважається гріховним? Свято вірять в свою непогрішимість, уявили себе напівбогами, яким все дозволено? Але ким дозволено? Непогрішимість навіть папи Римського має свої межі.

Шлях очищення давно відомий, ним ходили мільйони людей: визнай, що згрішив, покайся, отримай прощення. Україна чекає. Вже майже три місяці.

Майдан як школа для кожного

Думаю, що Майдан навчив людей вдивлятись у себе і в інших. Він навчив таким речам, які, можливо, люди ніколи не здійснювали – він навчив Майдан молитися. Персонально і колективно. Це сильні відчуття, коли тисячі людей разом різними голосами, але одним диханням виголошують «і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». В перші дні майже ніхто не молився, забули, що є така дієва сила, як сила молитви. Ця сила не раз являлася, особливо в найскрутніші години. В ніч з 10 на 11 грудня безперервна молитва «Отче наш» об’єднала сотні тисяч людей різних конфесій. І чи не вона, ця молитва, вимолила Майдан від зачистки. Священнослужителі вчили і навчили людей молитися, бути активними у своїй вірі, не боятися її проявляти в слові і дії. Молитви змінили свідомість людей, оскільки вони несли з собою ідеї примирення, любові, поваги, вони давали надію, вони об’єднували.

Це була ще і гарна школа для українців, такий собі тренінг людяності, підтримки, гостинності, стійкості, солідарності, відкритості, переконаності у своїй правоті. На Майдані присутні реальні люди, отой НАРОД, з якого складається 46-ти мільйонне населення України. Це нормальні, живі люди, а не глянцеві секс-символи з модних журналів чи телеекранів, які «озабочені» своїм зовнішнім виглядом і статками, всихаючи від бездіяльності і бездум’я. Моя повага до справжніх людей, яких дума про Україну, її майбутнє вивела на Майдан і тримає там досі, зросла в рази. Цей народ неможливо буде перемогти, тим більше, що на його стороні правда.

Виклики Майдану для Церкви

Майдан, це не тільки час і місце, де Церкви проявили свою силу, виконали своє призначення. Це й виклики епохи, даної ситуації. Чи всі Церкви дали достойну відповідь на них? Які поставили перед собою питання? Чи є там щоденно і щогодинно? Як бачать своє майбутнє з цим народом, таким різним, неодноманітним? Майдан – це новий ступінь церковного самоусвідомлення, самовизначення себе в українському суспільстві. Весь час хотілося запитати священиків, єрархів: Ви де? Ви поруч, ви над, де саме знаходитесь в новій системі координат, яку означив Майдан як глибокий конфлікт суспільства і влади? І майже всі вони відповідали: ми всередині, серед народу, в суспільстві. Різною мірою, різними формами (конкретною фізичною присутністю, молитовно, на відстані, сповідально, проповіддю, порадами, підтримкою, думкою, словом). Оце гасло, що Церква має бути з народом, яскраво представлене на Майдані. Не знаю, чи були священики на антимайдані, серед міліціантів, беркутівців, яким теж треба проповідувати Слово Боже, закликати до любові, примирення, ненасилля.

Усвідомлення того, що Церква має бути з народом, одним церквам далося органічно, легко, просто. А от деякі і досі думають: з яким народом, з якою часткою народу має бути Церква. Народ – він різний. Греко-Католицька Церква зі СВОЇМ народом, якого виховала в знанні правд віри і патріотизмі. Хоча і там виокремилася «правовірна» гілка (секта), яка визнає Путіна своїм президентом… А як бути Українській Православній Церкві, народ якої по різні сторони барикад? Як бути іншим християнам, які постали перед такою ж проблемою? Ким має бути Церква – Церквою-гласом народу чи Церквою-пастирем народу? Оця прив’язка Церкви до людей, посилання на їх волю, прикриття їхніми настроями інколи переважає необхідність усвідомити свою пастирську роль. Мені здається, що священик має не тільки висловлювати (транслювати) бажання людей, а він має йти на півкроку попереду свого народу – вчити його, виховувати. От і дивіться, з яким народом прийшла УГКЦ, УАПЦ чи УПЦ КП, і з яким народом прийшла УПЦ на іспит на християнськість, які цінності відстоюють ці частини народу. Розуміння чи нерозуміння, сприйняття чи несприйняття, згода чи незгода з потребами часу і розставили акценти в висловлюваннях і поведінці служителів УПЦ. Вони є різними. Ми розуміємо, продуктом якої епохи та держави вони є, коли, де і хто їх вчив-виховував, від кого вони залежать, тому чекати від них одностайної підтримки Майдану – складно. Знайшлися ж необхідні слова у Митрополита Володимира, щоб прояснити ситуацію своїм вірним, закликати їх до спільної молитви за мир, любов та злагоду, подолання розбрату і ворожнечі, недопущення насильства та розв’язання непорозумінь, застерегти всіх від порушення Божих Заповідей і християнської моралі, нагадати про Господню заповідь любити один одного, бути братами і сестрами, бути миротворцями і перемагати зло добром. Як це зрозуміли священики УПЦ… То їх право і обов’язок зробити вибір між закликами до ненасилля і любові і забороною ходити на Майдан як на «збіговисько неофашистів» ба більше — благословінням міліціантів на силову боротьбу з «майданівським отреб’єм і мракобесами».

Думаю, що Церкви отримали додатковий кредит людської довіри після цих подій. Та й самі священики пройшли непоганий вишкіл, тому що форс-мажорні умови перевіряють людину на людяність і професійність, в даному разі — бути духовником, пастирем. Авторитет духовного лідера завойовується не тільки знанням Біблії чи порядку проведення Божої служби, але й особистісною присутністю в потрібний час і в потрібному місці.

Майдан як модель майбутнього суспільства

Майдан показав, що суспільство може бути організоване і функціонувати інакше — не так, як в нинішній Україні, тобто базуватися не на вертикалі влади, не на силі, не на корупції, а на самоорганізації спільноти та на самосвідомості її членів. Майдан – це система, але не пірамідальна, а горизонтальна модель суспільних відносин, де взаємодіють різні її частини (громади, асоціації, спільноти, загони тощо). Комусь, може, і важко побачити в Майдані ідеал майбутнього суспільства, бо ж він трохи невмитий, задимлений, напружений, незатишний, але життєздатний, автономний, самоврядний, самоорганізований, де кожний робить те, що може, і не за гроші і не з-під палки. Таким має бути і соціум, де його члени знають, до чого вони покликані, яка їх роль у спільноті. Так, таке можливо тільки при високому рівні свідомості всіх громадян, з якою треба працювати. Звертатися до кожного, вислухати його і почути, врахувати думку, поважати позицію. Хто це має робити? А на сьогодні немає іншої інституції, крім Церкви, яка б мала довіру з боку суспільства, такий досвід і такі знання. І не скористатися цим – і громадянському суспільству, і владі – втратити шанс, який подарував Україні Майдан.

Людмила Филипович

Оригінал статті розміщений тут.

Додати новий коментар