Концептуальні засади розвитку державно-церковних відносин на території України в історичний період

Свобода совісті як одна з найважливіших соціальних категорій зреалізована в Україні лише в часи незалежності. Проте вирішення важливих релігійно-суспільних проблем, які рефлексують у історичне минуле, потребує значних зусиль від усіх учасників цього процесу. Окреслимо лише окремі з них – міжцерковні, міжконфесійні відносини, майнові стосунки між державою і релігійними організаціями, участь церкви у соціальному житті тощо.

На порядку дня вироблення оптимальної моделі державно-церковних відносин в Україні.

Побудова ефективної державно-церковної моделі в Україні вимагає аналізу історичних форм цих взаємин:

1. Вольове рішення князя Володимира християнізувати Русь стало зримим виявом (започаткувало) формування державно-церковних відносин візантійського зразка. Церковно-релігійне життя будувалося на засадах цезаропапізму, що в ідеалі передбачало «симфонію» (паритетні відносини) влади і церкви, проте насправді призвело до підпорядкування останньої державним інститутам.

На наш погляд, тут слід звернути увагу на два моменти: християнство (читай – ідеологія) виступало конституюючим чинником утвердження Києво-руської державності; політична мотивація запровадження християнства спонукала князя Володимира до нехтування канонічних норм побудови церковного життя в країні, що в майбутньому вимагало втручання Київських князів у вирішенні цього питання. Історики позитивно оцінюють період Київської Русі для становлення Київської митрополії, відзначаючи соборноправність церковного життя, відкритість до різних релігійних центрів, патріотичність, євангелізм, антицезаропапізм тощо [1, с. 15 – 23 ].

Проте саме в цей період не вдалося вирішити корінне питання побудови церковної організації – отримати автокефальний статус, що у перспективі значною мірою впливало на характер взаємовідносин між державними утвореннями і Православною церквою.

2. Після розпаду Київської Русі і Галицько-Волинського князівства та інкорпорації українських етнічних земель до складу Польського і Литовського князівств, а відтак – Польсько-Литовської держави і Речіпосполитої проводилася політика встановлення моноконфесійності, що спонукало органи влади і Римо-католицьку церкву до витіснення з релігійного поля інакомислячих.

На думку І. Власовського і сучасних українських науковців, від Кревської унії до кінця існування І Речіпосполитої щодо Православної церкви проводилась політика подвійних стандартів: не видано жодного державного документу, який би обмежував діяльність Православної церкви, проте де-факто усі польські-литовські правителі заохочували до католицизму в приватному порядку, надаючи католикам і, власне, Римо-католицькій церкві значних привілеїв, що вигідно відрізняло її становище в суспільстві від становища Православної церкви [2, с. 12; 1, с. 139 – 146].

Рішення Берестейської унії 1596 р., не в останню чергу через підтримку цього проекту з боку польської влади й толеруванню «зʼєдинених», передачу їм церковного майна і посад (починаючи з 1595 р. православні бенефіції роздавалися за умови визнання кандидатом союзу з папою), викликали масовий протест православних, що у підсумку сприяло поділу єдиного народу за фактом віри.

У Російській державі, навпаки, підтримкою користувалася Російська православна церква. Проте, як і у І Речіпосполитій влада була переконана, що єдність віри є гарантією стабільності держави. Відтак конфесії поділялися на дозволені й заборонені. Проводилася насильницька православізація населення, заборонялися шлюби з іновірцями тощо.

Після підпорядкування Московському патріархату Київської митрополії (1686 р.), внаслідок втручання влади у релігійне життя («Духовний регламент» Петра І), для управління церквою був створений державний орган – Синод Російської православної церкви. Для Православної церкви в Україні це мало руйнівні наслідки. У структурі державно-церковної влади вона стала знаряддям русифікації власного народу.

3. Радянська держава здійснювала особливу політику щодо релігії і церкви, мета якої полягала в побудові безрелігійного суспільства. Виконанню цього завдання сприяло законодавче обмеження діяльності церкви і репресії проти неї. Відбулося витіснення церковних інституцій з суспільного і громадського життя шляхом заборони освітніх установ – церковно-парафіяльних шкіл, духовних семінарій і академій, а також благодійних організацій, релігійних організацій для дітей, молоді, жінок; релігійного навчання і релігійних видань.

Підпорядкування римо-католиків і греко-католиків Святому Престолу, орієнтація протестантів різного конфесійного спрямування на закордонні центри значною мірою визначало їх долю в радянській державі. Феномен сергіанства став підставою для функціонування Російської православної церкви (РПЦ) в чітко окреслених межах й перетворення її в інструмент вирішення внутрішньо- і зовнішньополітичних потреб керівництва СРСР.

До 1939 р. було остаточно зруйновано Римо-католицьку церкву і громади російських греко-католиків [3, с. 211 – 213]. Після Другої світової війни, греко-католицькі церкви були ліквідовані не лише в Західній Україні в межах СРСР, але й у країнах «народної демократії», зокрема Румунії, Словаччині, незначна їх кількість залишилась у Польщі та Югославії [3, с. 338 – 339]. Не підлягає сумніву, що «самоліквідація» планувалася за участю вищого партійно-державного керівництва й була наслідком брутального втручання державних органів влади у справи церкви. Причому схема ліквідації була однотипною й включала створення «ініціативної групи» з числа греко-католицьких священиків, які вимагали приєднання до Православної церкви. Показово, що предстоятелі православних церков у країнах Східної Європи почасти обиралися з числа єпископів РПЦ.

Римо-католицькі, іудейські, мусульманські, буддійські громади і протестантські конфесії в СРСР планомірно ліквідовувалися. Наприклад, у 1961 р. було здійснено облік усіх діючих на той час релігійних громад в СРСР. Виявилося, що функціонували 6486 незареєстрованих громад. У переліку не було православних. Серед опозиційних — адвентисти сьомого дня (АСД), буддисти, іудеї, євангельські християни-баптисти (ЄХБ), лютерани, молокани, мусульмани, старообрядці та католики. Рішенням місцевих рад у нелегальному становищі опинилися 66 (4,5%) католицьких громад.

Під заборону реєстрації потрапили адвентисти-реформісти (49 громад), Свідки Єгови (607), іоаніти (21), іннокентіївці (15), меноніти (128), п’ятидесятники (994), суботники (36), хлисти (47), особисті баптисти (32) [4, с. 122].

Сучасні дослідження державно-церковних відносин в СРСР доводять, що державна політика радянського уряду після Другої світової війни щодо релігійних меншин спрямовувалася на їх ліквідацію. Вона скеровувалася переважно закритими (таємними) партійними постановами «посилити» і «покращити» атеїстичну роботу, виховання, пропаганду. Проте, кожна така постанова призводила лише до скорочення релігійних громад на місцях. Застосовувався жорсткий контроль за проведенням обрядів хрещення, вінчань, відспівувань померлих; вступаючими у духовні семінарії, заборонялося відвідувати храми особам, молодшим 18 років. До порушників застосовувалися адміністративні міри покарання за місцем навчання та проживання [5; 6; 7; 8].

Жорстке адміністрування поєднувалося з репресивними методами. Щоправда, на відміну від сталінських часів у наступні періоди вони мали локальний характер.

Таким чином, радянська модель передбачала пріоритет (зверхність) держави над церквою й включення останньої, зокрема РПЦ, в ідеологічну систему влади. Одночасно, правове поле діяльності церковних організації обмежувалося їх культовою діяльністю.

4. Деструкція СРСР і проголошення України як незалежної держави сприяло бурхливому відродженню церковно-релігійного життя. Становлення та розвиток репресованих в минулому релігійних організацій спровокував безліч конфліктів: внутрішньоцерковних (УПЦ МП, УПЦ, УАПЦ,), міжцерковних, на рівні «держава – церква».

5. Яку модель державно-церковних відносин будувати в сучасній Україні? Які відносини держави і церкви є оптимальними для поліконфесійної України. Зрозуміло, що радянська модель державно-церковних відносин дискрімінувала принцип свободи совісті. Церковні організації функціонували у вузькому полі правових відносин й були позбавлені права на соціальну діяльність.

У країнах Америки і Західної Європи склалося два типи державно-церковних відносин, які відповідно одержали назву американська і європейська модель.

Американська модель – держава надає усім релігійним об’єднанням однаковий статус. Законодавство США дозволяє діяльність будь-якої релігійної організації, навіть сатаністів. Спеціалісти вважають, що впровадження цієї моделі в українських умовах, коли громадянське суспільство перебуває у фазі свого становлення, лише підвищить ризики релігійної напруги.

Європейська модель державно-церковних відносин визнає особливий статус традиційних або національних церков, що підкреслює другорядність нових релігійних напрямів. Механічне перенесення цієї моделі в українське конфесійне поле також провокуватиме конфліктність з огляду на складний процес інституювання церков Київської традиції – Української православної церкви (УПЦ), Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) і Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Окрім того, суспільство пов’язує церкву з національними пріоритетами побудови незалежної держави.

Сучасні засади державної політики у галузі свободи совісті та її практичної реалізації визначаються міжнародними документами, серед яких – Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини, документи ОБСЄ, Парламентської Асамблеї Ради Європи та інші.

Принципова новація сучасної моделі державно-конфесійних відносин, які регулюється Законом України «Про свободу совісті і релігійні організації» (1991 р.) і окремими статтями Конституції України, полягає в тому, що держава і церква визнаються як рівноправні суб’єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції. Релігійні організації діють в правовому полі держави, проте остання не втручається в канонічно визначені справи церкви, забезпечуючи свободу релігії, свободу соціально значущої діяльності церкви та сприятливі умови її морально-просвітницької роботи. Своєрідним гарантом збереження принципу відокремлення церкви від держави є матеріально-фінансова незалежність церковних організації. Будь-які дотації церкви з державного бюджету (заробітна плата духовенства, фінансування храмового будівництва) є способом легалізації державного втручання у справи церкви. Підтвердженням цього є досвід Російської імперії та ряду сучасних західноєвропейських країн.

Загалом, на думку спеціалістів, в українській моделі державно-церковних стосунків відсутнє юридично й практично привілейоване становище для будь-якої церкви; заборонні положення Закону України зведені до мінімуму; згідно з законодавством контроль з боку держави здійснюється не за діяльністю релігійних організацій, а за дотриманням ними чинних законів, які регулюють релігійну сферу відносин; створено правову основу для забезпечення свободи совісті як віруючих, так і невіруючих [[9, с. 394]. Базові положення українського законодавства відповідають стандартам міжнародних правових актів, які регулюють відносини держави і церкви.

Проте на практиці конфесійне життя в Україні несе в собі залишки посттоталітарного минулого. Сучасні державно-церковні відносини в Україні обтяжені залишками тоталітарних і командно-адміністративних методів управління в релігійній сфері. В період виборних кампаній у деяких політичних сил з’являється бажання використати церковний ресурс для збільшення свої симпатиків. Надання переваги з боку високопосадовців якійсь одній конфесії збурює суспільну думку й викликає шквал крити предстоятелів інших церков. Проект об’єднання православних церков, який особливо активно просував екс-президент В. Ющенко, не був реалізований, оскільки політична складова виявилася домінуючою. Потребують правового врегулювання питання церковної власності та повернення культового майна, націоналізованого в минулому.

Тернопілля – яскраве віддзеркалення релігійних процесів, які мають місце в країні. В області функціонують майже всі конфесії, представлені на релігійній карті України. Тому загострення конфлікту інтересів між православними і греко-католиками, у трикутнику – УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ – періодично має відлуння серед віруючих на Тернопіллі. Наприклад, Почаївська лавра в силу її приналежності до УПЦ є віддзеркаленням конфлікту між УПЦ, якій належить лавра, та іншими конфесіями – УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, коли мова заходить про передачу церковного майна у власність релігійних громад. Відчутними для віруючих області є внутрішньоцерковні конфлікти. Деякі громади УГКЦ підтримали рух лефевристів і угрупування Догнала («підгорецькі отці»). В інших випадках мають місце канонічне перепідпорядкування православного духовенства ( перехід з УАПЦ в УПЦ КП і навпаки).

Аналіз ситуації із дотримання законодавства щодо релігії та церкви за 2011 р., проведений Міністерством культури України, доводить, що Тернопільська область входить у четвірку адміністративних територій, які характеризуються складною релігійною ситуацією. Більшість конфліктів пов’язана з майновими питаннями та реєстрацією статутів релігійних організації.

Свої права у судовому порядку намагається захистити релігійна громада УГКЦ с. Лучка Тернопільського р-ну (конфлікт розпочався у 2008 р.). Триває також спір за користування колишнім церковним майном у м. Кременці між Тернопільською єпархію УАПЦ і Кременецьким обласним гуманітарно-педагогічним інститутом ім. Т.Г.Шевченка .

Проблема реєстрації релігійних громад в області пов’язана з діяльністю так званих «підгорецьких отців» (іноземних громадян Чеської і Словацької республік). У 2011 р. їх активність призвела до виникнення кількох відкритих протистоянь, зокрема м. Чорткові та с. Пробіжна Чортківського р-ну. Зорганізувавшись в Українську правовірну греко-католицьку церкву (УПГКЦ), її громади, зокрема в м. Зборові, в судовому порядку порушили питання про реєстрацію. Крім того, порушуючи ст. 24 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», в с. Пробіжна у знятому з офіційної реєстрації контемплятивно-адораційному монастирі Благовіщення Пресвятої Богородиці під покровом св. Пророка Іллі (Бучацька єпархія УГКЦ) продовжують перебувати відпущені (видалені) з чину Св. Василія Великого у червня 2011 р. колишні черниці – громадянки Чехії і Словаччини [10].

Свою діяльність на території області намагається розгорнути релігійний центр Родове вогнище Рідної православної віри. Проте суд відмовив у задоволенні позову про реєстрацію облдержадміністрацією статуту цієї громади.

За останні роки є приклади розв’язання майнових конфліктів. Так, шляхом співробітництва державних та релігійних структур вирішуються різноманітні майнові конфліктні питання. Зокрема, зусиллями органів державної виконавчої влади було досягнуто домовленостей з керівництвом греко-католицької громади в с. Заздрість Теребовлянського р-ну. Релігійній організації було передано приміщення колишнього костьолу, надано фінансову та іншу матеріальну допомогу у реконструкції цієї споруди, а відтак було знято гостре протистояння за інше культове приміщення між релігійними громадами УГКЦ та УПЦ КП, яке тривало понад 16 років. Посередництвом органів влади розв’язані давні конфліктні ситуації в с.Дубенка Монастирського р-ну, с. Гермаківка Борщівського р-ну та с. Озерянка Зборівського р-ну.

Розв’язуються майнові конфліктні питання також шляхом будівництва нових культових споруд у с. Дубівка Тернопільського р-ну, с. Поручин та с. Божиків Бережанського р-ну, або виділенням окремої земельної ділянки, як, наприклад, релігійній громаді УПЦ с. Рохманів Шумського р-ну [10].  Отже, міжконфесійні суперечності й надалі залишаються основною проблемою повноцінного розвитку релігійного життя та сфери державно-конфесійних відносин. Відтак, врегулювання міжконфесійних протиріч виступає пріоритетною складовою державної політики в галузі церковного життя. Мірою розбудови громадянського суспільства відносини держави і церкви набиратимуть характеру рівноправного партнерства.

Список використаних джерел

1. Історія релігії в Україні: у 10 т. / редкол.: А Колодний (голова) [та ін.] – К.: Укр. Центр духовної культури, 1196 – 1998. – Т. 2: Українське православ’я /за ред. П. Яроцького. – К., 1997. – 376 с. 2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: у 4 т. – Т. 2: XVII ст. – Ню Йорк – Бавнд Брук, 1956. – 397 с. 3. Бистрицька Е. Східна політика Ватикану у контексті відносин Святого Престолу з Росією і СРСР (1878 – 1964 рр.) /Е. Бистрицька – Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. – с. 416. 4. Одинцов М. И. Государство и церковь в России: ХХ век. /М. И. Одинцов. – М.: Луч, 1994. – 171 с. 5. Паніна Л. А. Християнські конфесії на Житомирщині в роки «перебудови» (1985 – 1991 рр.): автореф. Дис. На здобуття наукового ступеня канд. Істор. Наук / Л. А. Паніна. – Острог, 2010. 6. Загребельна Л. В. Конфесійне життя Рівненщини у 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст.: автореф. Дис. На здобуття наукового ступеня канд. Істор. Наук /Л. В. Загребельна. – Острог, 2012. 7. Гура О. А. Політика Радянської держави щодо об’єднань та церков релігійних меншин в УРСР в 1944 – середині 1960-х рр. (на прикладі римо-католицьких та юдейських громад): автореф. Дис. На здобуття наукового ступеня канд. Істор. Наук /О. А. Гура. – К., 2012. 8. Скакун Р. Л. Євангельські християни святі сіоністи: історія соціальної організації та віровчення: автореф. Дис. На здобуття наукового ступеня канд. Істор. Наук /Р. Л. Скакун. – К., 2012. 9. Історія релігії в Україні: у 10 т./редкол.: А. Колодний (голова) [та ін.] – К.: Укр. Центр духовної культури, 1996 – 2004. – Т. 10: Релігія і Церква років незалежності України /за ред. А. Колодного. – Дрогобич: Коло, 2003. – 616 с. 10. Інформаційний звіт Міністерства культури України про стан і тенденції розвитку релігійної ситуації та державно-конфесійних відносин в Україні (за 2011 рік). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.irs.in.ua/index.php?Option=com_content&view=article&id=1034% 3A1&catid=51%3Astats&Itemid=79&lang=uk

Елла Бистрицька

Додати новий коментар