Вітчизняне осмислення релігії як духовної основи національного буття

Трансформації останнього десятиліття, які зумовлені, з одного боку, суперечливими процесами універсалізації та глобалізації світових процесів, а з іншого – набуттям Україною своєї державної незалежності, вплинули на всі сфери суспільного життя і насамперед на українську суспільну свідомість. Багато подій і явищ виглядають зовсім не так, як ще декілька років тому. Мова йде про релігію як духовну основу національного буття. Згадаймо, ще донедавна релігії відмовляли в багатьох її значеннях, зокрема культурному, соціальному, світоглядному, моральному, не говорячи вже про націотворче чи націозберігаюче. Але це не знімало, а тільки актуалізовувало питання, які виникали в розгортанні зазначеної тези. Щоб зрозуміти, що лежить в основі сучасного українського буття – світський (як, скажімо, для Франції) чи релігійний (як для Польщі) чинник, який з них є визначальним, навіть духовно диктуючим, то потрібно з’ясувати наступні питання: Яке місце займала і займає релігія в житті українців? Яку роль відігравала і відіграє релігія в українському державотворчому й культуроформуючому процесах? Що чекає Україну, якщо релігія існуватиме як духовна основа для функціонування нації?

Але скільки б в свій час не придушували природні прагнення українців висловитися з цього приводу, етнорелігійні проблеми завжди були в колі інтересів не тільки елітарних мислителів, а й звичайних людей. Це пояснюється тією роллю, яку відігравала релігія в житті нашого народу. Вся історія і сучасне життя України демонструють пріоритизацію саме етнічних і релігійних чинників в її бутті.

В традиції вітчизняного осмислення ролі релігії як духовної основи національного буття ми виділяємо декілька підходів. Уособлені вітчизняними мислителями Х-ХХ століть концептуальні типи, незважаючи на їхню певну світоглядну й методологічну відмінність, внаслідок єдиного етнічного та культурного тла, на якому розгорталася їх творча і суспільна діяльність, мають багато спільного, зокрема: визнання релігії важливим, навіть вирішальним фактором етнічного буття українців; виявлення політичної ролі релігійного чинника в етнорелігійному процесі; обґрунтування тісного взаємозв’язку, а зрештою – і збігу в Україні її етнічного та релігійного відродження; визнання суперечливої ролі християнства в процесі етноідентифікації та етноконсолідації українства.

Язичництво, як перша форма міфо-релігійного типу вітчизняної релігійної традиції, у своєму витлумаченні питань походження етносу і з’ясуванні ролі релігії в духовному і соціальному житті народу пройшло ряд етапів: 1) від стадії зооморфних уявлень про свого першопредка (тотема) через формування образу антропоподібної істоти до божественного уособлення родоначальника етносу; 2) від віросповідної та обрядової спільності одновірців до державної ідеології, якій, окрім державницької орієнтації, притаманний яскраво виражений етнізм з центральною ідеєю сакралізованої єдності й божественності походження кожного народу. Язичницька форма етнорелігійного усвідомлення, як це було описано вище, є самодостатнім феноменом і засвідчує високий рівень образних узагальнень наших предків щодо своєї появи та генезису, їхню здатність до самопізнання і ментального виокремлення себе із багатоманітного етносередовища, виявляє спроби сформувати програму свого етнорозвитку через специфічне міфо-релігійне відношення до світу.

Відтак, ще дохристиянська свідомість у формі язичницьких міфів ототожнювала народ з його релігією, утверждувала уявлення про природну єдність і божественність свого народу, що бере витоки від спільного першопредка. Образ останнього змінювався від менш розвинутих до більш досконалих форм уособлення трансцендентного. Утвердження генетичної залежності етносу від божественних сил сакралізувало народ, об’єднувало в міцну спільноту навколо ідеї божественного і кровного родства. Стаючи етнічною, а з часом і державною ідеологією, язичництво перетворювалося на форму етнічного самоусвідомлення, на державну політику в духовній сфері.

З приходом християнства на Русь, осмислення яким етнорелігійних проблем з часом запанувало й домінувало в цьому тут аж до ХІХ століття, була подолана язичницька спадщина. Зрештою етнічні міфічні уявлення замінюються на біблійні, в яких ідея божественного походження русичів набуває не прямого, а опосередкованого – через іудейський народ – звучання. Відтак християнство внесло свої корективи у формулювання і постановку питання про взаємини релігійного та етнічного в свідомості наших предків. Важливим стало не просто визнання того, що русичі – Дажбожі онуки, а й те, чи включені вони до християнського світу, чи рівні в своїй вірі з іншими охрещеними народами.

Сформульовані і зафіксовані в писемних джерелах тієї епохи актуальні для русичів етнорелігійні проблеми свідчать про одночасне існування в києворуському суспільстві декількох позицій (партій), кожна з яких була зацікавлена в пануванні власної ідеологічної установки (проруська, прокорсунська, провізантійська, проримська тощо). Але всі вони у міфо-релігійній формі прагнули витлумачити походження руського етносу, зняти первісний світоглядний конфлікт між етнічним і релігійним, що виник внаслідок чужорідності релігійних образів, символів і понять овізантійщеного християнства, базованого на іудаїзмі. Відчуття другосортності русичів в ієрархії християнізованих народів була майстерно подолана інтелектуалами і богословами Київської Русі, які оголосили свій етнос біблійним Яфетовим племенем і в такий спосіб утвердили ідею самодостатності й оригінальності Київського християнства.

Міфо-релігійна свідомість, в якій поєднуються образно-інтуїтивні та логіко-понятійні принципи осягнення взаємозв’язку релігії та етносу, в процесі християнізації духовного простору Русі поступово змінює язичницьку домінанту етнічного в системі «релігія-етнос» на пріоритезацію в ній ролі релігійних чинників, які існують у формі міфу, але вже чужого, і у формі релігійних догм, але вже космополітичних. В результаті довготривалого пошуку духовною елітою України шляхів подолання суперечностей між етнічним і релігійним та адекватної моделі їх гармонійного існування, коли йшлося не стільки про відповідність християнства тому чи іншому народові, а про включеність цього народу до християнського світу, вчення Ісуса Христа (візантійська ортодоксія) було адаптоване до конкретно-історичних етнокультурних умов у формі Українського Православ’я й Українського Греко-Католицизму.

Православний і греко-католицький богословські підходи до вирішення етнорелігійних проблем, базуючись на єдиній загальнохристиянській основі, не уявляючи історичний розвиток народу поза християнством й окреслюючи значення держави в утвердженні нової релігії, все ж відрізняються: у витлумаченні вселенського (космополітичного) і помісного (етнічного) в християнстві, ролі певних конфесій в окремі періоди життя українського народу; в розумінні характерних рис і перспектив християнства на українських землях, шляхів розбудови українських Церков; у визначенні їх національної функціональності та засобів поєднання.

Кожна історична епоха по-своєму формулює актуальні православно-богословські теми. Якщо перед православним митрополитом Петром Могилою постали завдання утвердити істинність Східного християнства, обгрунтувати рівність Царгородського та Єрусалимського патріархатів з Римом, довести істинність православ’я саме в Україні, переосмислити проблеми співвідношення світського і церковного в суспільному житті, сакрального та секулярного в житті Церкви, визначити місце папи Римського в історії християнства та ін., то для православних ієрархів автокефальних Церков Іларіона (Огієнка) і Василя Липківського важливим було історично і теоретично обгрунтувати автокефальність національних Церков, зокрема українських, довести правомірність їх виникнення і повноти існування не тільки в православному, а й взагалі в християнському світі. При цьому православні митрополити по-різному розставляли акценти в системі «нація-християнство»: якщо Липківський домінантним вважав націю, а тому головним змістом його концепції є християнізоване українство з правом українського народу на повний вияв себе у всіх сферах свого життя, то Огієнко відстоював першість релігійного елементу, що дає підстави визначити його концепцію як українізоване християнство.

На відміну від православного осмислення етнорелігійності у формі вчення про національну Церкву, греко-католицька візія аналогічних проблем оберталася навколо ідеї спільного кореня греко-католицизму і православ’я в Україні у вигляді нерозділеного Київського християнства Володимирового хрещення, необхідності об’єднання двох Церков й утворення Київського Патріархату. До речі, такі погляди нині активно обстоюються ідеологами сучасного українського греко-католицизму, зокрема Любомиром Гузаром.

Міфо-релігієзнавчий тип осмислення взаємозв’язку релігії та етносу як перехідна форма від традиційно-релігійних (апологетичних) до наукових (амбівалентних) оцінок ролі релігії в житті етносу характеризується оригінальною концепцією синтезу етнічного і релігійного у формі національного месіанства, яку проповідували члени Кирило-Мефодіївського Товариства. Непослідовність та романтизм запропонованої братчиками ідейної, соціальної та культурної програми в подальшому частково долаються ними ж самими шляхом накопичення й аналізу нових конкретних фактів з релігійного життя, з’ясування останніх не лише релігійними аргументами Божої волі, а й історичними причинами. Логічне завершення процесу дослідження етнорелігійних феноменів відбувається тільки в рамках науково-релігієзнавчих підходів, які передбачають вичленовування загальних закономірностей етнорелігієгенезу, визначення нових методологічних засад пізнання релігії та етносу й вирішення понятійно-категоріальних і термінологічних проблем.

Сучасна вітчизняна етнологія релігії має солідних теоретиків-предтеч в особі М.Драгоманова і О.Потебні, І.Франка і М.Грушевського, які, зосередившись на вивченні релігії як чинника національного життя українства, сформулювали важливі теоретичні і методологічні засади етнорелігієзнавчих досліджень. Поділяючи ідею історичного поступу, основним показником якого є міра людської свободи, мислителі, визнаючи тісний зв’язок між релігією та етносом, виступали проти підміни етнічного релігійним і навпаки, проти рівнозначної оцінки їх ролі в житті українського народу. Вони відзначали посилення суперечностей між цими двома началами людського буття в сучасну для них епоху. Громадівці бачили різницю між релігією та Церквою, розмежовували роль кожної з них в житті етносу. Вони визначили особливості та риси української ментальності й релігійності, які характеризувалися світоглядним синкретизмом, полісубстанційністю, толерантністю, незадогматизованістю, моральністю, що зумовило своєрідний спосіб життя етносу, взаємодоповнювальність етнічного (українського язичництва) і всесвітнього (християнства), специфіку народного прочитання вчення Ісуса Христа.

Прагнучи ввести українців до світової цивілізації, вітчизняні діячі поставили за мету витворити з етнічної маси повноцінну націю з усіма атрибутами етнічності, державності, духовності, культурності. Ними подані визначення багатьох понять етнології та релігієзнавства, вирішені питання про релігію як ознаку (компонент) нації, що вважається початком наукового вивчення етнорелігійних феноменів.

З історичної точки зору етнорелігійні відносини розгортаються через етнорелігієгенез, під яким слід розуміти такий розвиток етнорелігійних систем, внаслідок якого утворюються специфічні етнорелігійні спільноти або їх сукупність, що мають сталі ознаки й відносну самостійність у своїй суспільній функціональності та виявляються в особливостях життєдіяльності та культури того чи іншого етносу, його уявленнях, в т.ч. релігійних, про світ і самих себе.

Закономірностями етнорелігієгенезу, незважаючи на унікальність і своєрідність духовно-культурних, в т.ч. етнорелігійних, світів, є: 1) залежність того чи іншого типу релігій та етнічних утворень від географічних і кліматичних умов проживання народів, від рівня їх соціально-економічного розвитку і характеру господарської діяльності (зокрема, селянськості як для українців); 2) різноманітність і багатоваріантність проявів; 3) незворотність процесу і наступність у розвитку релігійних уявлень етносу та їх обрядових оформлень; 4) взаємозалежність окремих етнорелігієгенезів. Характерними рисами цього процесу виступають неоднорідність, полілінійність, різнонаправленість, мультиетнічність і полірелігійність, історична стадіальність, цивілізаційна дискретність. Розвиток етнічної та релігійної сфер характеризується тенденціями етнізації й космополітизації, партикуляризації й універсалізації, регіоналізації й глобалізації. Історичний конфлікт, який існує між цими тенденціями, має конструктивний характер: в результаті взаємодії, взаємопроникнення цих суперечностей врешті-решт забезпечується реальне існування і розвиток будь-якої релігії.

В історичному бутті українства, в нинішніх процесах національного відродження релігія посідає одне з визначальних місць, що зумовило потужну українську традицію в осмисленні взаємозв’язку етнічного і релігійного компонентів суспільного життя. Остання настільки продуктивна, що дає можливість скористатися її здобутками для вирішення етнорелігійних проблем не лише теоретично, а й практично, і не лише серед українців, а й серед інших народів сучасної України та за її межами.

Перші роки незалежності, дійсно, «оживили» громадські думку, вчених і богословів необхідністю знати свою власну релігійну історію, пролити світло на темні плями, визволити історичні імена з-під ідеологічних оцінок попередніх епох. З’явилася велика кількість книжок, статей, досліджень, які були спрямовані на віднайдення істини в відомих історичних подіях.

Достатньо успішно розв’язавши ці історичні проблеми, дослідники стоять перед вирішенням наступних, які актуалізувалися сучасним днем буття релігії в Україні: що є національною релігією і національною Церквою українців? в чому причина міжправославного конфлікту і як його розв’язати? чи можлива і потрібна Україні Помісна Церква? що робити із католицько-православним протистоянням, а чи може їх поєднати в єдину християнську церкву? як зменшити суперечності між історичними й новими релігіями? чи була і чи буде Україна з точки зору формування її культури монорелігійною (а може, поліконфесійною) державою? як бути із іншими народами та їх релігіями, які переживають етап національного і релігійного відродження, як їх включити до духовного піднесення України, зокрема, як реагувати на політизацію етнорелігійної сфери життя нетитульних етносів – кримських татар, євреїв, греків, молдаван та ін. з їхнім бажанням релігійної сепаратизації тощо?

За всім цим стоять реальні наші сподівання на те, що посилення ролі релігії в суспільстві – на різних рівнях, зокрема введення Закону Божого до викладання у школах, присутність Церкви у нетрадиційних сферах її функціонуання (політика, економіка) – призведе до підвищення культурності народу, до його вольового самоусвідомлення, до релігійно-духовного відродження, включення до Європи, з якою пора себе ідентифікувати. Нам так хочеться, щоб українців визнавали європейцями не тільки патріотично налаштована частина самого ж українського люду, а й інші народи, коли саме слово «українець» буде асоціюватися із освіченою, моральною, інтелектуально і духовно збагаченою особистістю?

Як бачимо, в людському бутті релігія та етнос тісно пов’язані, в результаті чого утворюються синкретичні етнорелігійні явища, які визначають не тільки етнічну чи релігійну історію, а й напрямок розвитку людства в усій багатоманітності його прояву. На основі постмодерністських теорій буття людства сформульований смисл етнорелігієгенезу як процесу, в результаті якого взаємодіють, одночасно впливаючи одне на одне, етнічне й релігійне начало в житті суспільних суб’єктів (особистості, спільнот), причому в цій взаємодії релігії та етносу в процесі людського розвитку відбувається нібито постійна зміна домінант, тобто одного або іншого з цих компонентів системи «релігія-етнос».

Україна, як член світового співтовариства, знаходиться в силовому полі взаємодії суперечливих глобальних тенденцій. З одного боку, вона демонструє об’єктивну універсалізаційну направленість свого розвитку (бажання економічної і фінансової інтеграції до Європу, пошуки спільної європейської історії і утвердження європейської культурної ідентичності, зокрема через прийняття і перебування в сфері впливу світової релігії – християнства, ), а з іншого – в Україні завжди існувало свідоме й підсвідоме прагнення до онаціональнення життя етносу.

Національні та релігійні питання в Україні, будучи важливими і як складові політичних, державотворчих і нгасамперед духовних процесів, надзвичайно актуалізувалися у зв’язку із побудовою нової української держави. Національне пробудження завжди є поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. То ж важливо знати, чи так є і буде в Україні.

Людмила Филипович

Додати новий коментар